Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Мовчали вельможі, не знаючи, що відповісти, никли в поклоні, а дідок, забувши про державні справи, лепетав одне й те ж:

— Скажіть, на милість Божу, що таке життя?

Бургграф аж голову витягнув, напружуючи мозок, йому так хотілося дати влучну відповідь королеві і заслужити в нього ласку, та в голові лише порожньо гуло.

Арсен приглядався з підвищення до старця, і йому було смішно, що ця руїна уособлює державну владу, і ставало страшно при думці, що стільки крові дужих мужів ллється за примхи й бажання цієї немочі; король перехопив погляд музиканта й кивнув рукою:

— Ну, скажіть, хоч ви скажіть, пахолки…

Скрипаль Боцул тримав ув опущеній руці скрипку й понуро мовчав, не наважувався хихикати навчений уже Спитко, а король не спускав погляду з Арсена:

— No, powiedz, powiedz mi, mlodziencze, co to jest zycie…[47]

— Вельможний королю, — промовив Арсен, гасячи усмішку в кутиках уст, — життя — як лазня: хто вище сидить, з того більше поту тече.

— До дябла… — пробурмотів бургграф, глипнувши з ненавистю на Арсена.

Зморщене обличчя короля просяяло, наче ця відповідь дуже багато для нього важила.

— О–о! — вистогнав він. — Це правда, це свята правда!.. Грайте, грайте, мої кохані…

Спитко прошепотів єхидно:

— А ти доріс до блазня, Арсене.

Підвів Арсен руку і, стримавшись, тяжко опустив її на гуслі. Рвав струни.

Король промовив згодом:

— Які ладні музиканти… Хай вони завтра грають у вас на бенкеті, пане Одровонж.

На бенкеті короля не було — йому знову прикладали п'явки.

Пйотр Одровонж, отримавши необмежену владу над галицько–руським краєм, виголошував на радощах тости, а музиканти грали марша.

— За круля!

— За ойчизну!

— За звиценжство над схизматами!

Зойкнули струни на гуслях, обірвалися, мовчала скрипка, тільки дуда пропищала марш.

— Що там трапилося? — схопився бургграф.

— Струни порвалися, — не підводячи голови, глухо мовив Арсен.

— На такому тості, хаме… — довершилася учорашня злість на зухвалого музиканта, судома зціпила вилиці бург–графа, ще мить — і він наказав би слугам відлупцювати всіх трьох нагайками, але гості веселилися, короля не було, негоже було їм псувати настрій; з уст до уст ходила королівська фацеція — що таке життя; гості не знали, хто так дотепно відповів королеві, але знав бургграф, і староста, і Арсен — ні, не канчуками слід тепер покарати хама…

— Пане Одровонж, — перекричав бургграф галас. — Яко міський голова, маю до вас претензії, пане старосто. П'ять років тому рада львівського патриціату ухвалила, щоб жоден мешканець Львова під загрозою штрафу в чотири гривні не запрошував до себе в гості більше шістнадцяти осіб. Скільки тут разів по шістнадцять? Щоб не ставив на стіл більше чотирьох страв — скільки тут разів по чотири? І щоб не запрошував на забави більше двох блазнів, а в пана старости — аж три!

— Ми не блазні, вашмосць… — прохрипів Арсен серед мовчанки, що враз запала в бенкетному залі; тремтячою рукою він розстебнув комір туніки і повторив голосніше: — Ми не блазні, пане!

— Як же — ні? — розвів руками бургграф. — Хто ж учора пригравав та підбазікував голому королеві?

Сміх, немов вибух порохової бочки, потряс залою, і поник у цьому реготі Арсен. Розбити гуслі — не посмів, вийти — не рушив з місця; сміх переміг його, розчавив, і подумав гусляр, що даремно він закривався музикою, немов щитом, від сильних світу сього, одночасно прислужуючи їм. Так не можна, можна тільки відійти, як Яцько. А чому — як Яцько, чому — не як Осташко Каліграф? Хіба може встояти на світі один?

Бенкетний зал спорожнів аж уранці; іменитих гостей старости Одровонжа, п'яних, оббльованих, розносили в носилках слуги, розвозили в каретах.

Змучений, зім'ятий, чорний вийшов Арсен із воріт Низького Замку; не сказавши й слова Спиткові й Боцулові, поплівся провулками в бік Татарської вулиці і, зупинившись неподалік міської брами, сказав уголос:

— Прокляття вам. Не ступить більше сюди моя нога.

Пішов, і дивно було самому, що так спокійно, без давнього страху і без докорів сумління теж, іде до того місця, яке досі навіть у думках обминав, немов там давно приготований для нього надійний притулок.

На риштуванні біля щита з гербом Львова стояв щуплий, невисокий, весь заляпаний фарбою маляр — Арсен упізнав Збігнєва Хойнацького. Над головою лева, який передніми лапами сперся об скелю, він вимальовував золоту корону.

— Сервус, Арсене! — гукнув Хойнацький згори. — Так рано до «Браги»? Певне, перепив на королівському бенкеті?

— Перепив, Збиху. Перепив… А ти, бачу, герби вдосконалюєш?

— Аякже. Спохопився бургграф після приїзду короля, що це православний лев, і наказав домалювати йому корону — таку, як у польського орла.

— І стане лев католиком?

— А певне. І до катедри піде на пацєж[48], лише сумніваюся, чи вміє він по–латині.

— Цього не конче, Збиху. Поляки думають, матка боска молиться за ойчизну по–польськи; русини переконані: Пречиста Діва випрошує в Ісуса смерті ляхам клепарівською говіркою, але й ті, і ті забувають, що вона затята іудейка, яка навіть ідіш не знає, лише іврит.

— Та й то правда. А ти куди?

— Повіж, Збиху, навіщо ти мене спровадив у той вертеп? Захотілося тобі, ляху, з руського музиканта зробити блазня?

— А що — уже обзивали?

— Учора…

— То будь спокійний. Коли тобі кажуть, що ти блазень, а ти за це ображаєшся — значить, ти ще ним не є. Я ж не б'ю у морду того, хто мене називає малярем. Крім того, як видно, твою персону сприймають можновладці доволі серйозно: воюють з тобою. Та вони б тебе повісили, коли б ти сказав хоч четвертину того, що має право сказати блазень. О, та ти ще міцно стоїш! Ось коли тобі дозволять говорити, що думаєш, паплюжити вельмож, — то знай — тебе вже ніхто не боїться, і ти пропав.

— Розрадив ти мене… А я до Яцька йду.

— Видно, донині тобі добре жилося, що ні разу не відвідав бідолаху. А запахло бідою, то боїшся самотнім залишитися?

— Угадав, Збиху. Дотепер боявся жебрацтва, а нині…

— Немає жебраків, Арсене. Є бідні люди, є багаті і є блазні. Ми — бідні. Але ти все одно самотнім залишишся — Яцько на ладан