Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

— От чорт, знайшли час. Певне, знову хтось із костьолу або будинкового управління.

Мама зиркнула у вічко й похитнулася на своїх високих підборах.

— А де шампанське, ти його десь бачила? — гукнув із кухні Адам. Мабуть, він не чув дзвоника. Проте мама не відповідала. Вона зблідла й не могла вимовити жодного слова.

— Хто це? — поцікавилася Лінка. Вона відразу відчула: щось було не так.

І тоді дзвоник пролунав знову. Цього разу Адам вийшов із кухні.

— Хтось подзвонив чи мені здалося? — здивовано запитав він. — А чому ви не відчиняєте? — підійшов до дверей, а дзвоник почувся знову.

— Хто там? — запитав Адам, і голос за дверима щось невиразно пробурмотів. Адам глянув у вічко.

— Якийсь чоловік. Ти його знаєш?

Мати кивнула. Адам відчинив. На килимку стояв не хто інший, як Печериця. Батько Каськи. Адам ледь сахнувся.

— Перепрошую, що турбую в такий день, чи можу я поговорити з Євою?

Мати затремтіла й ворухнула головою, безгучно подаючи знак, що не бажає з ним розмовляти.

— Євуню, йди до кімнати, — рішуче мовив Адам. — Я сам побалакаю із цим паном.

Мати рушила, наче уві сні, навіть не озираючись. І зникла в Каєвій кімнаті.

— Ви самі бачите, Єва не хоче з вами розмовляти. Не знаю, хто ви такий, але це далеко не найкращий момент для відвідин.

— Печериця, — простягнув руку той. — Я справді дуже перепрошую. Я вже збирався до ресторану, але нині такий особливий день, хочеться звести порахунки з минулим…

Він увесь час стояв, простягнувши руку, проте Адам не подав свою у відповідь, тож урешті Печериця опустив її, сунув до кишені, а тоді знову вийняв, наче вона йому заважала.

— Узагалі я не певен, чи знаєте ви, що колись давно нас дещо об’єднувало з Євою… — вперто продовжував він. — Але, може, ми не обговорюватимемо це при дітях…

Здається, Адам зрозумів, що так легко він цього типа не позбудеться.

— Ходімо на кухню, — зрештою сказав вітчим.

Лінка чула самі уривки розмови, хоча й причаїлася біля дверей. Вона знала, що підслуховувати негарно, але ж ця справа стосувалася і її! Передусім ішлося про її сестру, тож вона мусила довідатися, про що вони там балакають. Саме намагалася щось зрозуміти з уриваних фраз, коли Кай загукав:

— А підслуховувати негарно!

Довелося відступити. Може, згодом довідається, хоча Лінка й не була в цьому певна. Розмова була недовгою. За кілька хвилин двері відчинилися й звідти вийшов обурений Печериця. Він навіть не попрощався. Хряснув дверима й зник. Мати відразу вийшла з Каєвої кімнати.

— Що ти йому сказав?

— А як ти думаєш?

— Правду?

— Нічого я йому не сказав.

— Не розповів, що вона жива?

— Звісно, що ні. Якщо хочеш, можеш йому сама це повідомити. Я лише сказав… ну, не приховуватиму, що кілька теплих слів. Зокрема, що не треба було зваблювати аспіранток.

— Адаме, пробач мені.

— Не перепрошуй, це не твоя провина. Я дедалі частіше думаю, що в усьому цьому ти не винна. От тільки… Чим він тебе приворожив?

— Не знаю. Я взагалі нічого цього не розумію, — тихо мовила мама.

А й справді. Лінка мала нагоду роздивитися цього Печерицю. Невисокий, лисуватий, нічого особливого. Він скидався на зморщеного гриба. Така непоказна, неапетитна, підстаркувата печериця. Мама безгучно ворушила вустами, наче досі не могла її перетравити. Лінці хотілося якось їй допомогти. Кахикнула.

— Гм… перепрошую… Ви купили аж три пляшки шампанського. Можна, я візьму одну із собою на вечірку?

— Можна, можна, — дозволив Адам. — І знаєш, що? Другу ми вип’ємо зараз. Точніше, мама вип’є, бо я за кермом. Але мені здається, що келих шампанського буде зараз дуже доречним.

Мама ледь посміхнулася й атмосфера якось розрядилася. А тоді зробилося й зовсім приємно, коли Адам сказав:

— Крім того, я хотів би дещо відсвяткувати.

«Цікаво, що саме? — майнуло Лінці. — Підвищення зарплатні?»

— Я вирішив… — він замовк, ніби добираючи урочисті слова.

— Ми вирішили, — прийшла на допомогу мама, — що Адам житиме тут постійно. Тобто повернеться до нас.

— Але ж він уже тут живе, — Лінка упіймала себе на тому, що голос її звучить іронічно. Занадто іронічно.

— Гм, так, але… знову, — пояснив Адам. — Бо я дуже кохаю вашу маму.

Бракує тільки, щоб вони тут кинулися одне одному в обійми. Наче в якомусь серіалі. Лінка вирішила не розчулюватися.

— Ми гадали, що ти зрадієш… Що ви обоє зрадієте, — сказала мама.

— Авжеж, що радіємо, справжня тобі картина «Не чекали»! — саркастично кинула Лінка.

І раптом мама розплакалася. Адам підійшов ближче й сказав:

— Не рюмсай, а ти, Халінко, попроси в мами пробачення.

Лінка лише розгнівано пирхнула, а мама ніжним рухом торкнулася Адамового плеча.

— Дай їй спокій, бідолашці, її хлопець покинув.

— А хіба вас це обходить, що покинув! Один покинув, інший з’явився, я йду святкувати Новий рік, збираюся круто розважатися, і мені все до лампочки!

Зачинилася у своїй кімнаті й дочекалася, доки всі підуть.

І щойно в помешканні все стихло, негайно подзвонила до Каськи. Лінка сподівалася ще її застати. Каська збиралася на якусь вечірку зі своїм класом. Що ж, у Лінчиному класі ніхто нічого не організовував. Або, що виглядало вірогідніше, Азор і його компашка щось влаштовували, але Лінку ніхто не запросив. Її взагалі перестали будь-куди запрошувати потому, як вона розповіла про те, як заробляла гроші. Каська схопила трубку, геть засапана.

— Що з тобою? Ти там що, бігаєш?

— Ага, щось таке. Колготки шукаю. Я вже спізнилася бозна-як! Не дуже можу…

— Зачекай. Дещо трапилося.

— Трапилося?

— Він приходив сюди.

— Хто він? Адріан?

— Який Адріан, ти ж знаєш, що він подався до Лондона к бісу. Ну, він. Твій батько.

По той бік зробилося дуже тихо. Каська більше не шукала колготки.

— До тебе приходив? І що ти йому сказала?

— Не до мене, до матері. А вона з ним узагалі не розмовляла, довелося Адамові його випроваджувати.

— Випроваджувати? І що він йому сказав?

— Не знаю, хіба це важливо? Зрештою, він собі пішов.

— Він… питався про мене? Адам нічого йому не сказав?

— Звісно, ні. А тебе який ґедзь укусив? Ти що, гніваєшся?

— Гніваюся? Що ти! А навіть, якщо й так, то кого це обходить? Мене ніхто не запитав. Хоча й міг би, бо це, між іншим, не просто чувак, а мій батько!

— Але ж ти сама не хотіла з ним бачитися!

— Не хотіла, не хотіла. Що ти про це можеш знати? Я так вирішила, от і все, а хотіти… Як я можу не хотіти?

— Боже, ну давай тільки без сварок.

— Чому вона не