Галина Костянтинівна Вдовіченко - Маріупольський процес

костюми з краватками, джинси з бейсболками, вдягнулися в однакові строї, подібні, як брати. Узяли зброю до рук, якої перед тим майже ніхто не тримав, навчилися користуватися. Набули сотню важливих навичок, щоб виживати в умовах, непридатних для тривалого життя.

В усіх цих людей змінилося оточення, у них виникли нові симпатії та антипатії, сформувалися нові правила поведінки та нові звички. Тут курять майже всі, навіть ті, хто ніколи не курив. Тут мало що можна приховати і багато що одразу стає відомим. Інші цінності вийшли на перший план, а ті, що вважалися першочерговими, зблякли. Ці люди навчилися безпомильно визначати на слух, з якої зброї ведеться обстріл, і скільки секунд триватиме серія вибухів, і скільки разів це повторюватиметься.

Помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива. Сказав би хто таке рік тому, Роман би навіть не зрозумів, про що йдеться. А тепер знає: ноги у гарячій воді – це кайф.

Вода… Вона набуває сакрального змісту та значення. Звичайна вода, аби лиш чиста. Щоб не з брудної калабані, коли доводиться пропускати її через саморобну лійку пластикової пляшки, через марлю, пісок та камінці – а її походження все одно відчувається, бо запах – це останнє, що вода віддає своїм фільтрам.

Слова. Найбільш вражаючі трансформації саме зі словами відбуваються. Одні втрачають свою вагу й наповненість, порожніють і спласають. Інші виповнюються істинним, втраченим значенням; наче старі міхи, вимиті й вичищені, набираються молодим п’янким вином.

Ціна секунди. Її знають ті, хто потрапляв під обстріли, що тривають двадцять секунд, а залишають випрасуване мертве поле з чорними воронками та палаючою технікою. Час тут має зовсім інший вимір. І секунда, і місяць.

Неймовірні закрути готує життя, дивує за черговим поворотом. Хто б дав раніше можливість зазирнути у шпаринку теперішніх буднів, Роман нізащо б не повірив, що таке з ним може трапитися. А от же залишив свій дім, батьків та брата; салон продажу побутової техніки, усі ці бойлери, електронагрівачі, на яких він непогано знався як консультант-продавець; відсторонився від звиклого стилю життя – з усіма друзями, дівчатами, зимовими лижами, літніми походами у гори… Усе залишилося в тому, попередньому житті, хоча нічого надзвичайного у ньому начебто й не було, бо й Роман був наче такий, як усі, нічого особливого. Поки не почався Майдан… Поки усе навколо не закрутилося у вихорі невідворотних перемін.

– Подай монтировку! – повертає його до дійсності Цицерон.

Роман із Корнетом нині знову підручні Цицерона.

– Потримай торкс! – вже до Корнета.

Біля Цицерона, в облаштованій нашвидкуруч майстерні просто неба, можна багато чого навчитися. Бронетранспортер вони утрьох полагодили, повністю мотор перебрали. «Коли вже у наступ? – напосідає Корнет. – Задовбало тут стояти».

Цицерон насправді Степаненко, механік з Артемівська. Йому подобається це безсумнівне визнання: Цицерон! Про красномовство не йдеться, бо Степаненко зазвичай мовчки копирсається у своєму залізяччі або лежить під ЗІЛом чи БМП горілиць, покрехтуючи від зосередження, і порох сиплеться йому у вічі. А якщо заговорить, то являє світу недорікуватого бекала-мекала.

Це у спокійному, розміреному ритмі життя. Проте у хвилину крайнього емоційного збудження він будь-яку думку, навіть доволі глибоку, висловлює за допомогою самих лише нецензурних слів, шокуючи можливостями необмеженого словоутворення. Одне коротке слово та безліч варіантів його похідних він блискавично складає у багаторівневі лексичні конструкції. Класикою жанру натомість залишається коротка авторська фраза, що він її вигукнув одного разу біля вантажівки з боєприпасами, а відтак вона стала легендою, місцевим фольклором.

Того дня новоприбулі заповнили ЗІЛа боєприпасами під самий брезент, підготувавши до відправки на першу лінію. Цицерон побачив – і сказав своє слово. Тобто три. У нормативному варіанті його обурене запитання мало б звучати приблизно так: для чого стільки навантажили?! У Цицерона пролунало суцільне хн-х-х-я-уу-ли… Цицерон обходився мінімумом. Він і ходову частину міг зібрати практично з нічого, з якогось мотлоху, непотребу, вибраного з розбитої техніки. Від нього Роман із Корнетом навчилися ремонтувати те, що ще можна було повернути до життя, і навіть те, що вже не підлягало ремонту.

13

Увечері – розвага: Міхалич вчить чхати у себе, демонструючи наочно, як це робиться. Дехто не стримує усмішки. Хлопцям важко повторити, нікому у носі не свербить, але Міхалич готовий до експерименту, він зриває травинку, обводить хлопців поглядом: хто перший?

Колись пішли у розвідку, командирові групи щось почулося, він дав тишу, усі зупинилися, завмерли. І тут хтось пчихнув. Нічого відтак не сталося, але на винуватця так вбивчо глянули, що йому забило памороки. Тієї ночі група гальмувала щоп’ять хвилин: стоп – на коліно – присіли – лягли. Жодного стовбичення. Вимоталися із тими виправами «лягти-встати», наче після кросу з повною викладкою. Дехто буркотів: скільки можна?

Скільки треба! – була відповідь Міхалича. Наступного дня він у тиші й спокої прочитав чергову лекцію з безкінечного циклу про правила виживання. І показав, як це – чхати у себе. Для декого це виявилось доволі складною наукою.

Міхалич знав багато такого, що дається шляхом помилок ціною у життя. Мене, казав він, тому в Афгані й вважали щасливчиком, що я життєві правила не порушував, тому й з багатьох колотнеч живим-неушкодженим вийшов. Хоча, – додав, – щасливчик та щасливий – це різні речі… А все ж. Слухайте мене, малята… Дурного не навчу.

Із того часу увійшло у звичку: коли чистять зброю, Міхалич проводить армійський «лікбез». Говорить афоризмами. «Хто повільно бігає – той швидко помирає»… І таке інше.

Отож Міхалич, прагнучи тут-таки переконатися, що викладений матеріал успішно засвоєно, вирвав травинку й приступив до Лома. «Чого?… Для чого?…» – пручався Лом, підозрюючи недобре. Міхалич застережливо підняв вгору вказівний палець, і Лом затих, не зводячи з пальця очей, як кобра із сопілки факіра. «Я тебе лише обережно полоскочу, – змовницьки повідомив Міхалич, – а ти спробуй стримати пчих, запусти його всередину, ось так…» – і він ще раз продемонстрував, як це робиться. Голова його ледь помітно смикнулася, «запущений усередину» пчих виявився практично беззвучним.

Лом погодився. Слухняно присів та задер носа, його рожеві вуха беззахисно світилися на сонці. Міхалич навис над ним із травинкою у руці. Обличчя Лома скривилося, брови полізли вгору, крила носа роздулися – і він вибухнув потужним гучним: гапчх-хи! – і другим, і…

– Три! – заходився рахувати Корнет.

– Чотири! – приєдналися голоси. – П’ять!..

Каскадом зі семи гучних пчихів закінчився експеримент. Усі лазили рачки від сміху. Міхалич навіть не усміхнувся, він замислено покрутив травинку між пальцями, обвів усіх уважним поглядом, зупинившись на Корнеті.