О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Однієї чудової днини генерал-ад'ютант штату Техас, за своєю посадою водночас також начальник кінних стрільців, написав капітанові Дювалю, рота якого квартирувала в Ларедо, вельми саркастичного листа щодо безтурботного існування убивць і бандитів на території, підвідомчій зазначеному капітанові.

Обличчя капітана набуло під засмагою відтінку цегляного пилу, і, додавши до листа ще кілька власних зауважень, він надіслав його через кінного стрільця Біла Адамсона лейтенантові Сендріджу до його табору біля водопою на березі річки Нуесес, куди того було відряджено із загоном із п'яти людей з метою підтримання закону та порядку.

Лейтенант Сендрідж, на обличчі якого замість звичайного здорового рум'янцю розлився чарівний couleur de rose[155], засунув листа до кишені і відкусив кінчик свого золотистого вуса.

Уранці він осідлав коня і, залишивши своїх солдатів у таборі, сам вирушив за двадцять миль до річки Фріо, у мексиканське селище біля Вовчого Броду.

Шість футів два дюйми на зріст, білявий, як вікінг, лагідний, як баптист, небезпечний, як кулемет, Сендрідж заходив по черзі в кожну хатину, терпляче розпитуючи про Козенятка Франсиска.

Але представників закону мексиканці страшилися незрівнянно менше, ніж нещадної й невідворотної помсти самотнього вершника, якого розшукував лейтенант кінних стрільців. Козенятко нерідко розважався, стріляючи в мексиканців, «аби подивитись, як вони дриґають ногами»; і оскільки він прирікав їх на передсмертні антраша[156] задля сміху, то якою ж невимовно жахливою буде кара, якщо його прогнівати? А тому вони всі як один розводили руками, знизували плечима, бурмотіли «quien sabe»[157] і всіляко заперечували будь-яке знайомство з Козенятком Франсиском.

Проте в селищі мав крамничку якийсь собі Фінк — не людина, а суміш найрізноманітніших національностей, мов, інтересів та задумів.

— Та навіщо розпитувати мексиканок? — сказав він Сендріджу. — Вони ж його бояться. Цей hombre[158], якого вони звуть Козенятком, його прізвище Гудолл, чи не так? — разів зо два заходив до мене в крамницю. І, здається, вам треба було б пошукати його в… Ні, мені, мабуть, краще в цю справу не вплутуватись. Я тепер вихоплюю револьвер на дві секунди повільніше, ніж колись, а при такій різниці замислишся. Але є тут одна дівчинка-напівкровка, і цей ваш Козенятко до неї заходить. Вона живе за сотню ярдів далі річкою, там, де починаються зарості. Може, вона… Та ні, від неї ви навряд чогось доб'єтесь, а от за її халупою варто постежити.

Сендрідж попрямував до домівки Переса. Сонце заходило, і на вкритому очеретом даху лежала широка тінь колючої кактусової хащі. Кози були вже зачинені в загороді із жердин, і по її верху, пережовуючи листя чапаралю, блукало кілька козенят. Неподалік на траві у звичному п'яному забутті лежав, загорнувшись у ковдру, старий мексиканець і, мабуть, марив тими давніми вечорами, коли вони з Пісарро[159] підіймали келихи і пили за успіх, що чекав на них у Новому Світі, — такою глибокою старістю віяло від його зморшкуватого обличчя. А на порозі хатини стояла Тонья. А лейтенант Сендрідж сидів, завмерши в сідлі, і дивився на неї зачарованим поглядом, наче гагара на моряка.

Козенятко Франсиско був пихатий, як усі видатні вбивці, яким щастить, і, поза всяким сумнівом, його самолюбство було б дуже уражене, якби він дізнався, що варто було двом людям, чиї думки він щойно займав, лише обмінятися поглядами, і вони одразу забули навіть про його існування — хай тільки на якийсь час.

Тоньї ще не доводилося бачити таких чоловіків. Здавалось, він був створений із сонячного сяйва, багряної тканини і ясного неба. Його посмішка осяяла сутінкову тінь хащі, наче знову зійшло сонце. Усі знайомі їй чоловіки були невисокі на зріст і смагляві. Навіть Козенятко, попри всю свою славу, був миршавий і однакового з нею зросту, а його чорне пряме волосся лише підкреслювало холодну мармуровість обличчя, здатного остудити полуденну спеку.

Що стосується Тоньї… Мова надто бідна, щоб її описати, але компенсуйте вбогість мови багатством своєї уяви. Схожості з Мадонною їй надавало розділене на прямий проділ, туго стягнуте на потилиці синювато-чорне волосся і величезні, сповнені латинського смутку очі, а в усіх її рухах відчувалися прихований вогонь і жага чарувати, які вона успадкувала від гітан[160] Басконії[161]. А те, що було в ній від колібрі, те, що жило в її серці, лишалося для вас таємницею, якщо тільки яскраво-червона спідниця і синя кофта не підказували вам символічний образ цієї пустотливої пташинки.

Новоявлений сонячний бог попросив напитись. Тонья налила йому води з глиняного глека, що висів під жердяним навісом. І Сендрідж поквапився спішитись, щоб не завдавати їй зайвого клопоту.

Я не полюбляю підглядати і не претендую на вміння проникати в глибину людських сердець, але по праву літописця стверджую, що не минуло й чверті години, як Сендрідж уже навчав Тонью плести сирицевий ремінь із шести смуг, а вона розповідала йому про англійську книжечку, яку їй подарував мандрівний падре[162], і про кульгавенького chivo[163], якого вона вигодовує із пляшечки, — без них вона зовсім, зовсім би засумувала.

Із цього начебто випливає, що бастіони Козенятка потребували ремонту і що сарказми[164] генерал-ад'ютанта були безпідставні.

Повернувшись до табору біля водопою, лейтенант Сендрідж урочисто оголосив про свій намір або укласти Козенятка Франсиска в чорнозем долини Фріо, або поставити його перед лицем судді та присяжних. Усе це звучало дуже по-діловому. І відтоді він двічі на тиждень вирушав верхи до Вовчого Броду, аби вести тоненькі, із ледь помітним лимонним відтінком пальчики Тоньї по хитросплетіннях повільно подовжуваного ременя. Навчитися плести з шести смуг зовсім не просто, але вчити цього дуже легко.

Лейтенант знав, що може будь-якої миті зустрітися тут з Козенятком. Він тримав свою зброю напоготові і раз у раз поглядав на зарості опунції за хатиною. Так він збирався одним каменем уразити шуліку й колібрі.

Поки сонцеволосий орнітолог проводив ці дослідження, Козенятко Франсиско теж займався своєю професійною справою. Він похмуро вчинив стрілянину в шинку крихітного скотарського селища на Кінтана-Крик, убив наповал місцевого шерифа (акуратно всадивши кулю в самий центр його бляхи) і понуро поскакав, незадоволений самим собою. Яке задоволення може відчути справжній художник, убивши літню людину із старомодним «бульдогом» тридцять восьмого калібру?

І ось дорогою від Кінтана-Крик Козенятко раптом удався в тугу, яка охоплює всіх чоловіків, коли нехтування законом перестає дарувати їм колишню гостру насолоду. Він жадав почути від коханої жінки, що вона, попри все, належить йому. Йому хотілось, щоб вона назвала