Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

Люба Мінні!

Я тут уже понад тиждень, я дуже за тобою скучила, скучила за новими обличчями людей у метро, які мені колись були такі осоружні, за тим, що кожного дня щогодини трапляється щось нове, якби я тільки могла це бачити — оцю новизну. Найбільше скучила за свіжим світлом. Не можу жити без світла. Світло штучне, всі лінії брехливі, аж до того, що інколи здається, що в темряві і то краще.

Я тобі не розповідала, як намагалася втекти. Я всю ніч про це думала, не могла заснути, було страшенно душно, з животом було не гаразд (цей щосили старається куховарити, але як кухар він геть безнадійний). Я вдала, ніби щось не так із ліжком, а тоді просто розвернулась і побігла. Але не змогла зачинити двері, щоб він залишився там, і він спіймав мене в зовнішній частині підвалу. Я бачила денне світло в замкову шпарину.

Він усе продумує. Припинає двері на замок у відкритому стані. Але це було того варте. Ціла шпарина світла за сім днів. Він передбачив, що я спробую втекти і замкнути його всередині.

Тоді я три дні тішила його виглядом своєї спини і невдоволеного обличчя. Нічого не їла. Спала. Коли я була певна, що він не прийде, трохи танцювала по кімнаті, читала книжки й пила воду. Але їжі не торкалася.

Тоді я з ним уклала домовленість. Він поставив умову — шість тижнів. Тиждень тому мені й шести годин було забагато. Я стала плакати. Виторгувала в нього чотири тижні. Бути з ним мені не менш страшно, ніж раніше. Я тепер знаю кожен сантиметр цього осоружного склепу, він приростає до мене, як камінці до личинки в річці. Але чотири тижні — це все-таки менше.

У мене зараз, здається, немає ні сил, ні волі, в мене застій у всіх значеннях слова.

Мінні, я вчора ходила з ним нагору. Уперше, нарешті зовнішнє повітря, простір, більший за три на шість метрів (я виміряла), зірки, дихала чудовим-пречудовим, хоча й сирим, туманним, дивовижним повітрям.

Я подумала, що можу втекти. Але він учепився в мою руку, і я була зв’язана і з заткнутим ротом. Було так темно. Так відлюдно. Жодного вогника. Просто темрява. Я навіть не знала, куди бігти.

Будинок — це старий котедж. Мабуть, у нього зовні чорні дерев’яні балки: усередині багато балок, підлога всюди просіла, стелі дуже низько. Насправді чудовий старий будиночок, оформлений за всіма найдикішими правилами «хорошого смаку» з жіночих журналів. Найстрашніші поєднання кольорів, суміш меблевих стилів, трохи провінційних фінтіфлюшок, речі «під старовину», жахливі мідні оздоби. А картини! Ти мені не повіриш, якщо я опишу тобі, що то були за картини. Він сказав, що добирала меблі й оздоблювала якась фірма. Видно, весь свій мотлох йому скинули.

Ванна — це було розкішно! Я розуміла, що він може ввірватися (двері не замикалися, навіть зачинити їх було неможливо, там деревинку до них прикручено). Але звідкілясь я знала, що він цього не зробить. І так приємно було побачити повну ванну гарячої води, хороше місце, тож я майже нічим не переймалася. Мабуть, він мене кілька годин чекав. Просто в коридорі. Здається, його це не засмутило. Він був «чемний».

Він, схоже, ні проти чого не заперечує.

Але, здається, я придумала, як передати назовні лист. Треба викинути його з вікна в пляшечці. Можна обв’язати її блакитною стрічкою. Може, хтось колись його побачить. Наступного разу спробую.

Прислухалася до дороги. Ніякого руху. Почула сову. І літак.

Коли б люди знали, над чим вони пролітають.

Ми всі в таких літаках.

Вікно ванної затулене дошками. Прикручені на здоровенні болти. Я всюди шукала якоїсь зброї. Під ванною, за трубами. Нічогісінько. Навіть коли б і знайшла, то не знаю, як би до неї вдалася. Я стежу за ним, а він — за мною. Ми очей одне з одного не зводимо. На вигляд він не дуже сильний, але сильніший за мене. Його можна хіба захопити зненацька.

На всьому по замку, а то й по два. Навіть є сигналізація на дверях підвалу.

Він усе продумав. Хотіла вкинути лист у прання. Але він нічого не відправляє до пральні. Коли я спитала його щодо простирадл, він сказав: «Нові купую — скажеш, коли буде треба».

Хіба що підкопом можна вийти.

Мінні, я не пишу до тебе, я розмовляю сама з собою.

Коли я вийшла звідти в найменш жахливій блузці, яку він мені купив, він підвівся (весь цей час він сидів під дверима). Я відчула себе принцесою, що спускається парадними сходами в бальну залу. Я його ошелешила, він побачив мене у «своїй» блузці. І з розпущеним волоссям.

Чи, може, він злякався, що побачив мене без кляпа. Хай там як, я усміхалася йому, поводилася улесливо, і він дозволив мені ходити без кляпа і показав своє житло. Тримався дуже близько. Я розуміла: найменший крок не в той бік — і він кинеться на мене.

Нагорі були спальні, самі собою гарні кімнати, але якісь затхлі, необжиті. У всьому відчувається щось химерне, мертвотне якесь. Унизу — те, що він (регулярно) називає залою, — гарна кімната, значно більша за всі інші, несподівано квадратна, в ній величезна поперечна кроква, яку посеред кімнати підтримують три стовпи, а ще інші крокви, закутки, тонко розраховані кути — таке архітектор може вимислити хіба що раз на тисячу років. І все це, звичайно, геть убито меблями. Порцелянові дикі качки на чудовому давньому каміні. Я цього просто не витримала, умовила його зв’язати мені руки не позаду, а попереду — а тоді відчепила тих страховищ і розбила об камін.

Його це образило майже так само сильно, як коли я дала йому ляпаса за те, що не дав мені втекти.

Він змушує мене змінитися, мені починає хотітися танцювати навколо нього, ошелешити його, вразити, шокувати. Він сам такий повільний, позбавлений уяви, неживий якийсь. Як цинкові білила. Я відчуваю, що це така його тиранія наді мною. Він змушує мене бути мінливою, грати. Показувати себе. Мерзенна тиранія слабких людей. Колись про це казав Дж. П.

Звичайна людина — прокляття цивілізації.

Але цей настільки звичайний, що цим незвичайний.

Він фотографує. Хоче зробити мій «портрет».

Потім — оті його метелики, мабуть, вони були колись доволі красиві. Так, але зараз радше красиво оформлені, їхні бідолашні крильця розкриті під тим самим кутом. Я їм співчувала, бідолашним мертвим метеликам, моїм братам