Конор Костик - Епік

скориставшись новим спорядженням, здобутим завдяки драконовим скарбам, — уточнив Ерік.

— Слушно, але тут є ризик. Величезний ризик. А що, як попри все ваше нове спорядження ви все-таки зазнаєте поразки? Тобто вони зітруть вас. Тоді ти не матимеш ніякої щасливої родини. Це радше стратегія — все або нічого, хоча я привітаю тебе, якщо ти спробуєш удатися до неї.

— Так, я маю намір боротися за загальну амністію для всіх вигнанців.

— Ти що, збожеволів? Усіх вигнанців? Таж дехто з тих людей небезпечний. — Він засміявся трохи лиховісно і глузливо. — Хай там як, на чому я зупинився? Ага, другий шлях: ти можеш викупити його. Я можу собі уявити, що, коли ти запропонуєш свою частку драконового скарбу ЦК, він дозволить Гаральдові повернутися.

— Але як тут бути з правом?

— Вони творять і змінюють право; зрештою, хто може заперечити їм?

Ерікові не спадало на гадку, що він може запропонувати гроші за повернення батька. Це була нова цікава можливість.

— Однак, — провадив далі Анонім, — чи можна їм довіряти? Твій батько повернеться, ти віддаси комітетникам свої гроші. Що може перешкодити їм порушити угоду? Ти відмовишся од своїх потенційних можливостей діяти. Вони, певне, зможуть змиритися з поверненням Гаральда Золотоволосого, якщо він не гратиме в «Епік», проте можуть і не змиритися. А якщо згодом вдадуться до певних заходів, спрямованих проти вас усіх, ти вже нічого не зможеш удіяти. Отож лишається третій шлях: шантаж. Такий драконів скарб, як ваш, може цілковито дестабілізувати світову економіку. Ви, наприклад, маєте, мабуть, досить засобів, щоб скупити всі коли-небудь виготовлені трактори. Ви можете або продати їх із прибутком, або тримати в себе й тиснути на комітетників, аж поки населення світу почне засипати ЦК нескінченними проханнями.

— О ні, ми такого не вчинимо.

— Це похвальне свідчення твоєї моральності. Та навіть якщо у вас немає наміру так чинити, можна погрожувати їм. Перевага цього варіанта полягає в тому, що ти зберігаєш свої потенційні можливості діяти. Ти отримуєш Гаральда і зберігаєш своє багатство. Всюди навколо щастя, а ти цілісінький день можеш купатись як сир у маслі.

— Що?

— Вибач, це просто вираз такий. Він означає, що ти житимеш у розкошах. Але який тут ґандж?

— Не знаю. — Ерікові здавалося, наче його несе кудись і він цілковито безпорадний.

— Ґандж ось який: ЦК не подобатиметься, що його шантажують, і він ніколи не припинятиме спроб покласти край твоїй владі над ним. Зрештою його члени знайдуть спосіб убити тебе.

— Батько казав, що вони можуть убивати персонажів, і то не тільки на арені, — відповів Ерік, щоб показати, що він знає про таку можливість.

— Звичайно, можуть. Але я маю на увазі не тільки персонажів.

Сенс цих слів не одразу дійшов до Еріка.

— Ні! — закричав він, приголомшений і знесилений. — Вони ніколи не вдадуться до насильства, не кажучи вже про вбивство.

— Що ж, дитино, я не збираюся тепер розповідати тобі геть про все. Бачу, що система твоїх уявлень і досі обмежена шкільною наукою, — глузливо посміхнувся ельф. — Та навіть якби світ жив відповідно до принципів і цілей «Епіку», в які ти віриш, є одне, ні, два, — поправився він, — важливі питання, які я наостанку поставлю перед тобою. Запитай себе як люди, що тепер у складі Центрального Комітету, дісталися туди? І як можна перемогти їх, якщо захочеш?

Перше ніж Ерік міг бодай зібратися з думками, ельф зник.

Попеля швидко помчала до міста, призахідне сонце світило їй просто у вічі. Ерік не хотів від’єднуватись у дикій місцевості, але чи справді безпечно в місті? Мабуть, ні. Може, навіть тепер за ним їде невидимий напасник, посланий волею ЦК? Зупинивши коня, Попеля зняла рукавичку з правої руки.

Синьо-зелені хвильки світла попливли від неї, показуючи світ у його справжньому вигляді: он лисиця, що завзято біжить між кущами, і слід куріпки, до якого вона принюхується; десь далеко запаморочливо пірнають ластівки. Далеко праворуч, зазміївшись у лісі, дивна сріблиста стежка вела до миготливих дзеркальних дверей. А ворогів не видно.

Треба одразу знайти решту товаришів і пересвідчитися, що вони подбали про свою безпеку.

Розділ 16

Хабар

збережними стежками од Остерфіорда до Гоупа добиралися веселі родинні гурти. Рольфсони їхали на возі, Рольфсон із дружиною Сигідою сиділи спереду, а Б’єрн та Інгеборг — на відкритому задку. Позаду них Фрея та Ерік вели Лівана, що віз їхнє найкраще вбрання, складене в сакви, які похитувалися на крупі віслюка. Одразу за ними BE із сестрою Сігрид сиділи верхи на одному коні, поруч ішли пішки їхні батько-мати. Навіть старий Ірнсвіг вирушив у подорож, сидячи на візку, який тягли два його сини.

Поки вони йшли та їхали, старші люди співали, і, хоча пора була ще рання, оздоблений ріг із медом переходив від вуст до вуст.

Останні кілька миль до Гоупа доводилося долати кам’янисті схили пагорба, на якому височіло місто. Сонце, що вигравало чорними полисками на сонячних панелях на покрівлі сільськогосподарської школи й бібліотеки, раптом зникло в сутіні, яку верхнє місто відкидало на нижнє. Діти з жовтих, кам’яних, складених без розчину будинків передмість збігалися, щоб поглянути на них, і або несміливо приглядались, витріщивши очі, або, хто сміливіший, вигукували вітання й мацали одяг подорожніх.

— Гей, пане! Ви справді вбили дракона?

Ерік усміхався, коли його називали паном, хоча семирічному хлопчакові він і справді міг видаватися дорослим.

На той час, коли вони дійшли до головної дороги, що вела в місто, за ними зібралася вже справжня процесія. Шию кожного коня та віслюка заквітчали гірляндами квітів, у троянд обережно повідламували колючки, а вінки з маргариток обвисали під вагою тисяч дрібненьких квіточок.

Між двома будинками в найдавнішій і найпрестижнішій частині міста майоріло велике гасло: «Ласкаво просимо драконовбивць!» Фарба трохи поповзла по тканині, тож під кожною літерою видніли патьоки і здавалося, ніби з літер стікає кров.

Староста Гоупського округу вийшов назустріч привітати їх. Він енергійно вимахував руками і взяв за повід Рольфсонових коней, немов ведучи всю процесію на міський майдан. Коли вони наблизилися до окружної управи, їх привітала юрба захопленими вигуками. Там стояв дерев’яний поміст, немов під час великих свят, і його зусібіч обступили люди, досі їх розважав жонглер зі смолоскипами.

— Я ще ніколи не бачив так багато людей в одному місці, — сказав Ерік, обернувшись до матері.

— Мабуть, поприходили звідусіль, а не тільки з нашого округу, — відповіла мати з ноткою поваги в голосі.

Люди попереду розступилися, і п’ять драконовбивць підійшли до групи людей