Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

уявленнями про Александерпляц? Що спільного мали мої дитячі уявлення зі мною, людиною без буса й навіть без номера, без знань та передчуттів, з бажанням прорватися крізь черговий державний кордон, оминути всі митниці й перевірки, вдало провернути всі фінансові операції, кінцевою метою яких є лише ця безкінечна тяганина територією об’єднаної Європи, безцільне долання кордонів, безтурботне переміщення з одного міста до іншого без певної мети й особливих розчарувань. Міста Європи різняться між собою лише кількістю емігрантів та цінами на бензин. Усюди ті самі натовпи прибульців, та сама жага й той самий смуток, радість молодих чоловіків та безнадія старих жінок, перемішаність мов та біографій, багатоголосся, яке заповнює вулиці й торгові центри, аеропорти й вокзали, університетські аудиторії та поліційні відділки. На відстані до батьківщини починаєш ставитися з особливою ревністю, з особливим захватом та відразою, удома всього цього не відчуваєш, із вікон твого помешкання світ видається безкінечним, а навколишні ландшафти – пережованими та безнадійними. Найкращий спосіб позбутись ілюзій – виїхати в еміграцію. І не мати жодних шансів на повернення.

Увечері ми сиділи на Александерпляц, під телевежею, і видзвонювали колишню оперну співачку.

7

Щось подібне трапляється, коли раптом сам опиняєшся посеред чужого міста. Без друзів, без знайомих, без особливих занять – просто сходиш, скажімо, з белградського потяга на платформу Будапешта-Келеті, раннього березня, теплого безвітряного дня. Виходиш і бачиш увесь цей Келеті, з його циганами, котрі продають комікси, і росіянами, котрі продають наручні годинники, щоб купити квиток додому; виходиш із приміщення вокзалу на вулицю, під сіре небо старого Будапешта, дивишся на низькі хмари, що сунуть від Дунаю, на рештки снігу, який сходить із вулиць, на безжурні привокзальні натовпи, котрі вибираються до трамвайних зупинок, і теж рушаєш слідом за ними, звертаючи в бічні вулички, подалі від магазинів та банків, кудись у глибину міста, туди, де б’ється його березневе серце.

Вибираючись того дня від Келеті в бік вузьких привокзальних кварталів, я натрапив на невеличкий ринок, просто на перехресті. Було тут о цій порі майже порожньо, лише у дворах танув чорний сніг та останні продавці складали свій крам, збираючись додому. Це був дивний район – жодної реклами, жодних автівок, жодних вивісок, старі, неремонтовані будинки, вогкі дерева з тонко прописаними в повітрі гілками, овочі на бруківці, хмари, що висіли над дахами. Я раптом подумав, що справді міг тут народитися, ось у цих кварталах, сірих та безнадійно лунких, поряд із вокзалом, міг би вибігати щоранку до залізниці й проводжати веселим свистом потяги на Мюнхен та Париж, блукати в неділю місцевим базарчиком, витягуючи гаманці та носові хустинки в російських туристів, міг би ходити в школу за рогом, тікати з уроків, випрошуючи у вуличних продавців шоколад та яблука.

Міг би дивитися з вікна свого помешкання на ці низькі хмари, на темний смертельний сніг, мріючи про далекі країни, про солодке вигнання, про втечу й забуття, про повернення, урешті-решт.

Дунай на той час уже ввійшов у береги, і на кам’яній набережній стояли цілі ряди виловлених черевиків, котрі належали, очевидно, цьогорічним потопельникам. Ну ось, подумав я автоматично, це могли бути й мої черевики.

Утім, далі розвивати тему не став. Зрештою, подумав, аби потонути в Дунаї, не обов’язково біля нього народжуватися. Це все стереотипи, подумав я й повернувся на вокзал.

8

Чому я говорю про стереотипи? Можливо, тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, який, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються зазвичай стереотипами та кліше, які вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі. Ми зовсім нічого не знаємо одне про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, «ґуґл» не дає можливості відчути печаль і захват, якими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо.

Та і як ти можеш щось дізнатися про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, учити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитися щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу й мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще – до Берліна, ідеально, звісно, до Базеля.

І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які взаємини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей? Те, що почув від старших друзів-бандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, із ким їм довелося вживатися на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення – це більш-менш пристойні набори стереотипів, які ми застосовуємо при спілкуванні та які ми витягуємо на світ щоразу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію.

Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене? Щоразу всі спроби порозумітися – зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, що, як мені щоразу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку.

Скільки разів доводилося розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських і українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилося вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене. Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалося нечемним. Доводилося йти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!

9

Після