Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

не так пригнічувало, як наснажувало. Пам’ятаю, як однієї надзвичайно холодної безкінечної зими, десь поміж відключенням електроструму й черговим злетом інфляції, до нас у гості приїхав старий поет-дисидент, шалений фанат соціал-демократії та літератури, на жаль, покійний нині, друзяка Вальтер. Із собою мав дві великі шкіряні валізи.

По дорозі з Німеччини їхній автобус двічі грабували українські бандити. Його валізи, утім, чомусь не чіпали.

Він ходив нашими мерзлими вулицями, читав свої вірші, пригощав паленим польським спиртом. Усіх дивувало, що ж там старий привіз у своїх шкіряних валізах. Очевидно ж які-небудь праски. Або тостери. Не збірки ж поезій, урешті-решт! Усе стало на свої місця лише перед його від’їздом. Знайома, у якої він зупинився, якось, відводячи очі, сказала мені: «Знаєш, я зранку зайшла до нього в кімнату. А там ці його валізи. Відчинені, розумієш?»

«Знаєш, що там у нього?» – «Праски?» – припустив я. «Які праски? – не зрозуміла знайома. – У нього там кальсони! Дві валізи кальсонів! Ти уявляєш?» – «Ну що ж, – відповів я, – ось вона, західна демократія: їхній письменник може дозволити собі мати дві валізи кальсонів».

6

Восени 2009-го року ми з друзями-музикантами (є така прекрасна харківська група «Собаки в космосі»), отримали шенгенські візи й під’їхали до українсько-польського кордону. Їхали ми в спеціально для такої оказії купленому старому напіврозваленому бусі «рено». З «рено» щедро виливалося мастило, що довший час списувалося нами на недосконалість французького машинобудування. Ми перекотили бус через польський кордон, аби зекономити на бензині, і опинилися на території об’єднаної Європи.

На польському боці до нас підсів ще один нелегальний пасажир, і ми весело помчали вперед. Я, як старий кон’юнктурник, учив «собак» правил поведінки. «Головне, – говорив, – пам’ятайте про політкоректність і купуйте квитки в громадському транспорті».

І якщо митники на українському кордоні втілювали собою традиційну вітчизняну ненависть тих, хто лишається, до тих, хто від’їздить, то, відповідно, польсько-німецький кордон, як ефемерна умовність у тілі шенгенської зони, обіцяв бути непоміченим та легкоподоланим. Проте знову ж таки – життя набагато цікавіше та непередбачуваніше за всі наші кліше та стереотипи.

Уперше нас зупинили ще на польському боці. Поляки уважно й недовірливо обдивилися всі наші барабани і, не знайшовши на них слідів кокаїну, відпустили, переклавши нашу проблему на сильні плечі своїх німецьких колег. На німецькому боці нас зупинили двічі. Спершу довго перевіряли паспорти. І вже коли золотосяйний шенген, здавалося, відкрився в усьому своєму блиску, нас зупинила ще одна патрульна машина. Побачивши барабани, поліцаї пожвавилися. «Музиканти?» – запитали. «Музиканти», – відповіли ми, старанно добираючи слова. «Панки?» – усе більш посміхалися патрульні. «Так», – погодилися ми, старанно обступивши залитий мастилом «рено». «Наркотики є?» – довірливо поцікавився один із патрульних. «Ні», – відповіли ми хором. «Ну як? – здивувався патрульний. – Ви ж панки?» – «Панки», – повторили ми. «Ну, значить, секс, драгз і так далі», – наполягав він. «Дякуємо, ні», – стояли ми на своєму. «Та ні, – гарячкував патрульний, – усі панки мають наркотики. Усі».

Він говорив так переконливо, що якоїсь миті я подумав, ніби він запропонує зараз що-небудь у нього купити. Але він лише розчаровано подивився на барабани, на наш нещасний «рено» і, побажавши творчих успіхів, зник у дощовій прикордонній безвісті. З іншого боку, ніхто й не обіцяв, що нам тут будуть раді.

Кілька днів по тому, після всіх виступів та переїздів, після вечірок на кораблі та знайомства з гамбурзькими проститутками, після відвідин клубу любителів танго та ще цілої низки сумнівних місць ми з Сашою сиділи в Берліні й гарячково намагалися знайти який-небудь бус, аби вибратися на батьківщину. Наш «рено» благополучно захлинувся власним мастилом і нерухомо гнив на гамбурзькій трасі, не лишаючи жодних надій на повернення додому. Саша переконував, що Берлін – місто велике і знайти тут дешевий бус – справа нескладна. Головне знати, до кого звернутися. Проблема була в тому, що жоден із наших знайомих бусами не торгував. Ми навіть купили газету російських оголошень, знайшли там своє фото, проте про жодні буси в газеті не йшлося, ішлося переважно про проблеми асиміляції та збереження російської культурної спадщини. У розділі оголошень свої послуги пропонували переважно повії або сантехніки, була там, щоправда, інформація від колишньої оперної співачки, котра обіцяла влаштувати незабутнє домашнє свято зі співами та хатньою випічкою, проте ні повії, ні сантехніки, ні навіть, що найприкріше, колишня оперна співачка допомогти нам не могли. Я маю на увазі з бусом.

Лишалося йти до турків. Саша зателефонував колишньому власнику померлого «рено», і той радісно підказав, що справді – потрібно звернутися до турків: «Турки в цій країні, – сказав він про Німеччину, – можуть усе». Ми перерахували наші фінанси й поїхали.

Турки знаходилися в районі Темпельгофа – колишнього летовища, у недалекому минулому – повітряних воріт Західного Берліна. Тепер тут було тихо, спокійно й депресивно. Турки набудували тут цілу вулицю складських приміщень та величезних автостоянок, забитих понівеченими легковиками. Де-не-де стояли фури з польськими номерами. Машини на стоянках виглядали пом’ято й підозріло. Це наш день, подумали ми й пішли торгуватися.

Турки обступили нас галасливою юрбою. Довго переймалися, що ми не розуміємо турецької. Найгірше було, що їхньої німецької ми теж не розуміли. Вони навіть телефонували якомусь Янеку в Польщу, аби той поговорив із нами по-російськи, але російською Янек міг лише вітатися й називати своє ім’я. Почали домовлятися з турками напряму. «Що ви хочете?» – питали вони, збуджено поводячи вусами. «Нам потрібен бус, – пояснювали ми, – аби доїхати в Україну. – І запевняли: – Потім ми вам його повернемо». – «В Україну? – зрозуміли нарешті турки, – вам потрібно в Україну? Егей, – заґелґотали вони всі разом, – їм потрібно в Україну, їм потрібно в Україну!» – «Ви можете нам допомогти?» – перепитав я. «Можемо, – сказали турки. – Вісімдесят євро на два тижні». – «Скільки?» – не повірив я. «Вісімдесят, – повторили вони. – На два тижні». – «Що так дешево?» – здивувався я. «Мабуть, бус старий», – припустив Саша.

Наймолодший турок побіг кудись у контору й незабаром повернувся із цілою коробкою автомобільних номерів. Кинув коробку на землю: «Вибирайте», – сказав. «Що це?» – не зрозуміли ми. «Номери, – пояснив турок, – українські. Чіпляєш і їздиш два тижні». – «А потім?» – не зрозуміли ми. «Потім викидаєш, – пояснив турок. – Хочете на довше – двісті євро». – «А бус?» – «Бус? – розгубився турок, – буса в нас немає. У нас лише номери». – «Ну, і куди ми їх прикрутимо?» – спитали ми. Відповідь напрошувалась сама собою.

Що спільного мала ця вулиця, наповнена турками та вживаною автотехнікою, з моїми шкільними