Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

з’явилася земля. Вона поволі наближалася, і в промінні призахідного сонця її береги, увижалося, охопило полум’я. Незабаром корабель йшов уздовж західного берега, а позаду, на тлі полум’яного неба, ніби вирізаний із картону, чорнів західний мис.

Тепер вони могли як годиться роздивитися нову землю. Тут не було гір, а втім, були невисокі пригірки з м’якими, як подушка, схилами. І звідти долітав приємний і тонкий запах, який Люсі назвала ніжно-бузковим. Едмунд сказав (а Ринс подумав): «Що за нісенітниця!», а Каспіан промовив: «А я розумію, що ти маєш на увазі».

Вони вже довгенько йшли вздовж острова у пошуках гавані, щоб пристати до берега, та врешті-решт мали вдовольнитися маленькою та мілководою затокою. І, хоча море було спокійним, на прибережний пісок таки набігали чималі хвилі, їм не вдалося скерувати корабель поближче. Тож усі, коли висаджувалися на берег із човна, який жах як гойдався, промокли до нитки. А от лорд Руп залишився на кораблі: він заявив, що більше ніяких островів не має жодного бажання бачити.

Залишивши двох матросів пильнувати човен, Каспіан повів решту в глиб острова, та не занадто далеко, бо вже сутеніло. Однак за пригодами і не треба було подаватися надмір далеко: ті розпочалися мало не біля самого берега. На рівнині, що розгорталася перед їхніми очима, не було ані доріг, ані стежин, ані інших слідів людини. Під ногами був пружкий мох, на якому подекуди росли скромні кущики, що їх Люсі та Едмунд прийняли за верес. Та Юстас, який до ладу розумівся на ботаніці, сказав, що ніякий то не верес, і мав, швидше за все, рацію. Та все ж на верес було вельми схоже.

Коли вони віддалилися від берега на відстань одного лету стріли, Дриніан раптом спитав:

– Що це? – І всі зупинилися.

– Це, напевно, величезні дерева? – припустив Каспіан.

– А по-моєму, вежі, – відгукнувся Юстас.

– А може, це велетні? – тихо проказав Едмунд.

– Що ж тут марно мудрувати? Йдемо прямо до них і вивідаємо! – вигукнув Рипічип, вихопив шпагу й задріботів уперед, підбивши всіх за собою.

– Здається, це якісь руїни, – сказала Люсі, коли вони підійшли поближче, і таки вгадала! Перед ними був довгастий майданчик, брукований гладеньким каменем й оточений сірими колонами без даху. Майже весь майданчик займав довгий стіл, покритий пурпурною скатертиною, що звисала до самої підлоги. Навколо стола стояли кам’яні стільці з химерним різьбленням; на кожному з них лежала шовкова подушка. А на самому столі красувалося стільки всіляких частувань, скільки не бачили навіть у Кейр-Паравелі за Великого короля Пітера. Тут були смажені індики, гуси та фазани, вепрові голови та оленячі вирізки, дивовижні пироги у вигляді вітрильників, драконів та слонів і фруктове морозиво, і яскраво-червоні краби, і дзеркальний лосось. Тут були горіхи й виноград, персики й ананаси, гранати, дині і – чудо над чудесами – помідори. Тут стояли золоті та срібні чарки, кришталеві карафи та сулії, а аромати вина і фруктів обіцяли мандрівникам велику насолоду.

– Ото так! – вигукнула Люсі.

Вони підходили щораз ближче й ближче.

– А де ж гості? – здивувався Юстас.

– Це ми мигцем владнаємо, – не розгубився Ринс.

– Гляньте! – несподівано мовив Едмунд.

За мить усі стояли на кам’яній підлозі під колонами. Вони озирнулися в той бік, куди вказував Едмунд.

Не всі стільці були порожні. На чолі стола і на двох стільцях з боків хтось уже сидів.

– Що це там? – прошепотіла Люсі. – Немов на столі три бобри…

– Чи пташині кубла, – сказав Едмунд.

– А мені здається, то три оберемки сіна, – висловив припущення Каспіан.

Та тут Рипічип метнувся вперед, заскочив на стілець, потім на стіл – і побіг по ньому, вправно обходячи кубки, сільниці та піраміди з фруктів. Добігши до загадкових сірих горбків на краю, він подивився на них, помацав і крикнув:

– Битися вони не будуть!

Оттоді всі підійшли ближче й побачили, що на стільцях сидять троє чоловіків, у яких, щоправда, упізнати людей було нелегко. Довгі сиві чуприни мало не повністю затуляли їм обличчя, бороди стелилися по столу, оповиваючись навколо ваз і джбанів, неначе дикий виноград навколо тину, й суцільною волосяною лавою падали зі стола на підлогу. А їхні кучми звисали зі спинок стільців повстю, від чого стілець з людиною здавалися єдиним цілим. Словом, усі троє майже всуціль складалися з волосся.

– Вони що – мертві? – вимовив Каспіан.

– Ні, сір, – оповістив Рипічип, видобувши руку одного з бороданів з-під волосяної копиці. – Цей теплий, та й пульс б’ється.

– Цей теж живий. І третій також, – додав Дриніан.

– Та вони ж просто сплять! – здогадався нарешті Юстас.

– Ну, й довго ж вони спали, – покачав головою Едмунд, – коли в них повиростали такі бородяки!

– І спали, либонь, не простим сном, а зачарованим, – додала Люсі. – Я ще в морі відчула, що цей острів повнісінький чародійства. Хто знає, може, саме нам судилося розсіяти чаклунські чари.

– Спробуймо, – сказав Каспіан і заходився торсати найближчого зі сплячих бороданів.

Усім уже здалося, що він близький до мети, бо бородань тяжко зітхнув і пробурмотів: «Годі пливти на схід. Повертай до Нарнії!» Та після цього заснув іще міцніше, схиливши голову на стіл, тож усі спроби добудитися нічого не дали. Із другим сталася та сама пригода: «Таке життя не для людей, – пробубонів він крізь сон. – Пливіть на схід, допоки зможете: за сонцем є земля». А третій лише промимрив: «Гірчиці, будьте ласкаві», – і знову нумо окунів ловити.

– «Повертай до Нарнії»? Так він сказав, еге ж? – запитав Дриніан.

– Атож, – сказав Каспіан. – Здається, наші пошуки завершилися. Хоча, про всяк випадок, гляньмо на їхні персні. Ага, ось їхні вензелі. Це лорд Ревільян. Це лорд Аргоз, а це лорд Мавраморн.

– Але ми не можемо їх розбудити, – згадала Люсі. – Як нам бути?

– Уклінно перепрошую, ваші величності, – промовив Ринс, – але чому б вам не обміркувати все це за столом? Адже не часто випадає нам на таке частування!

– Нізащо у світі! – відрізав Каспіан.

– Авжеж, авжеж, – підтримали його матроси. – Тут на кожному кроці чародійство. Краще вже нам якнайшвидше повернутися на корабель.

– Поза всяким сумнівом, – поважно заявив Рипічип, – лорди проспали цілих сім років через те, що почастувалися з цього стола!

– Я до цієї їжі нізащо не приторкнуся! – вирішив Дриніан.

– Дивіться, як швидко сутеніє, – зауважив Райнельф.

– На корабель, пора на корабель, – захвилювалися матроси.

– Напевне, їхня правда, – сказав Едмунд. – Сплячі можуть зачекати і до завтра. І коли вже нам не судилося скуштувати ці наїдки, то й ночувати тут нема чого.