Olha Alder - Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder

— Атласе? — Шепотом покликав він. — Ти спиш?

Відповіддю йому була тиша.

— Добре, так навіть краще. Спи. Тобі все одно не варто знати, як я шкодую. Мені дуже шкода. Я ніколи не приносив вибачень, але тепер уже й нікому їх почути. І тобі не треба. Вибач. Спи. — Пробурмотівши, він відвернувся набік і одразу заснув, полегшивши душу.

Атлас повільно розплющив очі й втупився у стелю.

Він ніколи не забуде Джин. І Генрі теж її ніколи не забуде. Але йому легше принести вибачення вночі, коли в цій маленькій хатині залишилися лише привиди минулого, ніж вчасно опам'ятатися й зупинитися.

Генрі не був людиною помірності, навпаки, людиною крайнощів. Йому було потрібно всього й багато — це була манера багатіїв.

Атлас навіть зрадів, що він був людиною без пристрастей — таке життя, без яскравих перепадів і необхідності вибачатися, було йому приємнішим, але чомусь він відчував сум.

— Щось ти погано виглядаєш. — Вранці сказав Генрі. — Блідуватий.

— Погано спалося, — потягуючись, відповів Атлас. — Усю ніч снилося, що ти приносиш мені вибачення.

— Тобі? За що мені перед тобою вибачатися? — Віджартувався Генрі.

— Справді. — Атлас схрестив руки на грудях. — Генрі Георг Манн взагалі ніколи не вибачається, навіть коли є за що. — Він усміхнувся. — За це Конрад тебе й не любить.

— Мені було не дуже важливо, чи любить мене Конрад, чи не дуже. Але зараз я задумався про це. — Генрі встав. — На сніданок чай.

Атлас клацнув пальцями:

— Точно. Заєць учора був не дуже великий — на сніданок нічого не лишилося — Генрі все з'їв.

— А може все з'їв Атлас? — Він підняв брови, дивлячись на старого друга з іронічними іскорками, що розсипалися в зморшках біля очей.

— І таке може бути. — Усміхнувся Атлас.

Ось так і тягнулася дружба між ними. Атлас мовчав і терпів увесь снобізм і зарозумілість, яка іноді прокидалася в Генрі, а Генрі просто щиро вірив у те, що він ідеальний друг.

— Цікаво, твій син буде таким самим? — Витираючи обличчя ганчіркою після бадьорого вмивання холодною водою, запитав Атлас, струшуючи волосся від крапель води.

— Мій син буде кращим. — Раптом зітхнув Генрі, помішуючи чай, не б'ючи ложечкою об стінки бляшаної чашки. — Гадаю, його пом'якшить присутність іншої дитини в домі. Дональд дуже милий, уяви, у нього такі величезні очі, — він задумливо посміхнувся. — Неможливо залишатися жорстоким, хіба що якщо ти не позбавлений добра в серці.

Атлас поклав руку на плече Генрі:

— Ти добрий, і він теж буде.

Генрі поплескав його по руці:

— Доброю була Джин, нехай він візьме це від неї. Вона ж віддала стільки грошей своїм сестрам від власної доброти.

— Ти досі шкодуєш про це?

Генрі оглянув оченята кухоньку маленького мисливського будиночка:

— Більше ні, більше ні. Я лише зараз подорослішав, а вона вже тоді була дорослою.

— Це вірно. Такі хлопчиська, як ти, довго ростуть. — Саркастично відповів він.

— Атласе! — Трохи образившись, скривившись, скрикнув він. — Гей! Мої помилки мене не визначають. 

— Так. Лише твою долю.

Генрі схопив другу ганчірку й кинув її в Атласа. Той легко впіймав рукою й повернув її назад. Генрі знову кинув у Атласа. І Атлас знову повернув.

Вони почали сміятися й перекидати один одному ганчірку, ніби м'яч.

— Лови! — Атлас кинув ганчірку й вибіг із кухні в передпокій.

— Хочеш пограти? — Генрі побіг слідом, шпурляючи ганчірку.

— Давай, старий, розімнемо кістки!

Це були рідкісні, рідкісні щасливі моменти.