Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №19. Шрами в душі

Цілу ніч мене переслідував один і той самий сон, сповнений примарних відчуттів. Він затягував мене у своє дивне павутиння, залишаючи важкі сліди у свідомості та солоні сліди на щоках. Двері шафи раптово відчинялися з оглушливим тріском, і крізь густий дим я бачила Вільяма. Його обличчя ледь проглядалося крізь морок, але я знала, що це був він. Його сильні руки обережно піднімали мене й несли сходинками, ніби я була коштовним кришталем, який міг розбитися від найменшого необережного руху. Чорні очі були сповнені болю, провини й рішучості. Вони дивилися на мене з розпачем, страхом та смутком. А потім, ніби за сценарієм, все закінчувалося як завжди: хвиля густого диму, тріск балки, гаряче полум’я та мій крик. Знову і знову. Аж до самого ранку. 

Черговий раз прокидаючись від кошмару, моє серце шалено калатало, а дихання було таким важким, ніби я щойно пробігла марафон. Худорляві руки тряслися від нервів і я обхопила себе за плечі, щоб хоч якось заспокоїтися. Але цей сон не давав мені спокою і я все ще не могла зрозуміти, чому  відчуття провини і тривоги так міцно оселилося в моєму серці. Не зрозуміла, ні коли збиралася на роботу. Ні коли заходила до величезного холу. Ні коли йшла зі своїм костюмом до невеличкої кімнати, доки дівчата порозбігалися фарбуватися туди, де було нормальне освітлення. 

Я сиділа в порожній роздягальні, відірваної від реальності та усього світу й мовчки стискала  в руках дорогу тканину костюма. Дивлячись на нього, я ловила себе на думці, що ця ситуація доводила мене до божевілля. Моє тіло і було охоплене протиріччями, а розум взагалі згорав.  З одного боку, мене неймовірно тягнуло до Вільяма. Моя душа прагнула піти до нього, розповісти все, що тяготило, знайти спокій у його обіймах та розуміння. Його руки здавалися тим місцем, де я могла б сховатися від усіх неприємностей. Але з іншого боку, мене не покидало дурне почуття тривоги. Воно било на сполох, кричало, що щось не так, ніби попереджало про невідворотне.

Слизька тканина стала сповзати з колін і я нарешті змусила себе вдягнути костюм, поки він не встиг повалятися на підлозі. Тонкі захисні шорти, довга спідниця, яка спадала до самої підлоги, додаючи елегантності моєму образу і, щоб його, топ. Легкий, із витонченого матеріалу, він кріпився металевим ланцюжком на шиї і тонкими шнурками на талії, оголюючи всю спину. Мою спину, вкриту слідами від опіків, котрі приховувалися лише одягом та довгим волоссям. Але й тут мене чекало розчарування. Стиліст сказав, що волосся потрібно буде підібрати, аби максимально оголити шкіру. Й тепер я божеволіла ще й від цього. 

Повільно здійнявшись на ноги я застигла перед дзеркалом. Звідти на мене дивилася бліда дівчина з пустим поглядом. Вона виглядала так, ніби втратила все на світі й більше нічого не боялася. Окрім… Мій погляд зупинився на шрамі, що тягнувся через усю спину. Він здавався ще більшим, ще страшнішим у цьому відкритому вбранні. Я не могла відвести очей від червоного рубця, котрий не давав мені спокою. Дурний розум повертав мене до тієї миті, коли я отримала його. Це було болісно, страшно, і, головне, це було частиною мене, яку я ненавиділа комусь показувати.

Пальці нервово схопили з сумки тональний крем і я підійшла ближче до дзеркала, намагаючись замаскувати шрам. Моє дихання було нерівним, а руки тремтіли, коли я наносила його на шкіру. Але як би я не старалася, виходило жахливо. Наврядчи хтось у цьому божевільному світі додумався б ще до такого. Раптовий скрип дверей змусив мене злякано повернутися обличчям до входу, намагаючись сховати спину від непроханих поглядів. Серце заходилось від страху та сорому. Але варто було мені побачити чорні очі, як щось всередині полегшено видихнуло. 

Хевен тихо увійшов до роздягальні, повільно  зачинив за собою двері  і повернув замок, відрізаючи нас від зали. Мій погляд злякано завмер, слідкуючи за його рухами, ніби готуючись до того, що доведеться тікати. Але тікати не було куди — єдиний ключ був у нього, і навряд чи він мені його віддав би просто так зараз.  

— Що ти робиш...? — запитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Чоловік так само беззвучно підійшов ближче, змушуючи моє серце битися швидше з кожним його кроком. Його рухи були впевненими та обережними, наче він намагався не налякати мене. Але зрештою, діяли вони з точністю навпаки — викликаючи в мене щиру паніку він неможливості сховатися самій від нього, сховати своє минуле та свої емоції. 

— Напевно, зараз не самий вдалий момент, але я намагаюся поговорити з тобою, — тихо сказав він огортаючи мене теплою хвилею.

Бездонні чорні очі були настільки пронизливими, що я відчула, як вся моя оборона почала руйнуватися. Мені хотілося відвести погляд, але я фізично не могла цього зробити, ніби хтось невидимими руками тримав моє обличчя.Міцна рука різко вихопила з моєї долоні тональний крем,  і я мимоволі здригнулася від цього раптового дотику. 

— Дозволь мені допомогти тобі, — промовив він так спокійно, що я ледь втрималася на ногах. А потім став позаду та обережно прибрав моє волосся наперед, відкриваючи шрам на спині. Мої губи тремтіли, але я не могла сказати ні слова. — Ти не зробиш цього сама…

— Звідки...? — почала я, але замовкла, не знайшовши слів. Вільям обережно наносив крем, замасковуючи шрам. Його пальці були теплими, ніжними, але водночас сильними. Кожен його рух був настільки обережним, що в якусь мить мені здалося ніби він все знає. 

— Ти була лише в спортивному топі, коли я ніс тебе в свою кімнату, — пояснив він із незвичною м’якістю. — Я відчув його під своїми пальцями, коли лише взяв на руки… А потім побачив, коли ти марила від температури й спала в ліжку. 

Мої очі повільно здійнялися угору до дзеркала, зустрічаючись із відораженням Хевена. На якусь мить наші погляди перетнулися і я чітко усвідомила, що він знав. Знав хто я і бачив, що як я на нього стала дивитися. Його обличчя ледь помітно посунуллось ближче і я почула тихий голос над своїм вухом, сповнений надії:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍