Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

Жінка мовчки обіймає Віру. Теплі руки наче крила огортають дитячий стан. Ця жінка не інакше як янгол. 

###

— Ну, маленька, і як тобі моя зачіска? – вириває Віру зі спогадів Артур, смішно хмурячи губи й обмацуючи рукою кумедний короткий хвостик в себе на голові. 

Віра починає рвучко сміятися, разом з малою Лілею, що вирішила ще й залакувати своє творіння.

– Ну тобі дуже личить, — відповідає. Навіть Степан стає якимось добрішим і похваляє дитину за такі шедеври. 

— Лілічка, ти молодець. Золоті ручки у тебе, — сміється чоловік, — Дай п’ять.

Не смішно лише Артуру. І це не через знущання з власного волосся. Він з сумом спостерігає за Вірою. Його дівчина наче запнулась від усіх, навіть від нього.

— Вір, ти втомилася? — питає її на вухо, а його короткий зав'язаний Лілею хвостик лоскоче її шию.

— Якщо чесно я дуже хочу додому, — відказує та, опускаючи йому голову на плече.

Артур знову мовчки бере її за руку. І вона заспокоюється. 

— Тоді поїхали. 

Вони зводяться, а мала розчаровано видихає. Ймовірно в неї було ще багато планів на Артурове волосся.

— Ну, ти чого мала, засмутилася? — питає Степан Лілю, що насупилася. 

— І кому я тепер робитиму зачіски? 

— Зараз, мала, — каже Степан поглядом проводжаючи друга, — Я знайду для тебе нову жертву, – говорить чоловік хитро посміхаючись, — Блохастик, ти де сховався? — гукає Степан шукаючи кішку. Та, наче щось відчуваючи, забилася під диван. Але хіба від цієї сталевої людини сховатися? Вона ж якщо треба, і з під землі дістане, і в землю доставить, — На ось, мала, — говорить чоловік витягуючи за шкірку кішку, — Розважайся. 

Задоволена дитина бере чотирилапого друга і йде до батьків, а Степан проводжає Віру з Артуром. Той, намагається якось випрямити волосся, але даремно, воно однаково стирчить догори.

Дорогою додому Артур з Вірою їдуть мовчки. Він думає про неї, а вона боїться думати про нього. Боїться його запнутого серця, боїться себе та своїх таємниць. Боїться темного пустого простору навколо. 

— Вір, ми вже приїхали, — говорить до неї Артур, що ще п'ять хвилин тому зупинив автівку, а вона і не помітила. 

— Аа, вже? — кумедно оглядається Віра, наче не вірячи в його слова. 

Вона мовчки всміхнулася, він подав їй руку, щоб допомогти вийти. Хоча допомоги потребує і він сам. Але вона прийняла його руку, а він зачинив авто і прикульгуючи попрямував у дім, спираючись на палицю.  Вона спостерігає за ним, за його незграбними кроками, а потім наздоганяє і пропонує свою допомогу забираючи палицю. 

— Забув, моя рука це краща опора, — говорить, а він охоче бере її долоні.

Невдовзі вона вже лежить у нього на колінах. Він спершу несміливо торкається її обличчя, а потім …і волосся. Вона напружена, але його руки теплі, м'які. Він торкається її обережно, в кожен дотик вкладає ніжність. Потрохи її напруга спадає і вона відпускає свої страхи. Їй ніхто не робить боляче зараз…навпаки…приємно, дуже приємно. Він обережний, лиш він може бути таким обережним з нею. Віра відчуває його пальці поміж своїми пасмами й цілком розслабляється. 

А Артур гладить її волосся і пригадує себе. Як він колись так ховався від власних страхів на колінах в іншої. Як Віка гладила його по обличчю і ставало легше. Пригадував свої страхи. Чоловік відчував, вони з Вірою дуже схожі. Можливо як ніхто.

###