Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

найтвердіший горішок, незважаючи на порівняну її молодість, ЧК. Великі масштаби перекидання наших людей розкриють їй більше, ніж найтаєм-ніші документи. Ти розумієш, чому Катценбах нас так підганяє?

— Здогадуюсь: генштаб підганяє абвер…

— От, бачиш, здогадатися неважко. Логічно продовжуючи твою думку далі, більшовики скажуть: оберкомандовермахт підганяє генштаб, а хтось наказує і найвищому військовому командуванню. Який же напрошується висновок?

— Війна, — спокійно резюмував Клинченко, ледве стримуючи хвилювання.

— Наскільки мені відомо, саме такого висновку дійшли і в Москві. Наші приготування, думаю, розгадана таємниця. Звідси й така пильність на кордоні. Він нині, як натягнута струна: торкнись — задзвенить. А ми хочемо за якусь п'ятиденку зіграти на тій струні понад двісті разів. Це просто безумство!

«Так, безумство, яке допоможе переловити фашистських щурів», — подумав Микола. А вголос сказав:

— Я не згоден з вами, докторе! Мистецтво розвідника якраз у тому, щоб дзвін струн почули тільки ті вуха, для яких призначено музику.

– І Катценбах, і ти — молоді самовпевнені дурні, — розлютився Долл. — Переконаний, що більшості своїх посланців ми вже ніколи не побачимо. Та спробуй посперечатися. Візер мене не підтримає. І до Берліна везти таку думку заборонить.

«Ти й сам не дуже б на це насмілився», — вирішив Микола, і під зручним приводом ухилився від дальшої розмови на цю тему. Свого клопоту вистачало. Як «спеціаліста по Україні» його шарпали з усіх боків. І давати консультації було дуже нелегко: кожна порада мала бути такою, щоб гітлерівці схвалили, а в своєму Центрі сказали — «молодець!».

Двох з колишніх служак «Варти», відібраних ним свого часу до розвідшколи, а нині вже її випускників, Клинченко порадив заслати на «Метью» в Одесу, давши їм явки до прихильників гетьмана Скоропадського й колишніх поплічників Долла. Знав-бо, перші існували тільки в паперах гетьманської канцелярії, куди він «оселив» їх, повернувшись з Одеси. Що ж до колишніх агентів Одеської резидентури Долла, то імена й адреси їх Микола встиг тоді залишити радянським органам державної безпеки. Отже, рекомендована ним двійка мала сама залізти в пастку. Інша справа — чи закриють пастку одеські чекісти відразу, чи «пограються» з фашистською агентурою? А може визнають за потрібне дати шпигунам відомості, які дезінформують противника, і відпустити їх назад до Кракова. Все це вирішить Центр.

У Катценбаха порада Клинченка викликала заперечення.

— Ви ж самі розповідали: без перепустки вибратися з території порту неможливо, — нагадав капітан. — Як же це зроблять ті двоє? Не бачу логіки у вашій пропозиції.

Микола, чекаючи такого запитання, тримав напоготові козир:

— Чому, власне, гер капітан, вони мають залишити «Метью» таємно? Впишемо їх до складу команди пароплава, і тоді кожному з них забезпечена в Одесі перепустка до міста.

— На кілька годин! Мине строк перепустки, їх почнуть розшукувати, як порушників кордону. І, звичайно, знайдуть. Затримання… Розслідування…

— Такого не станеться, — запевнив Клинченко. — Вони повернуться на пароплав вчасно…

— Нащо ж тоді все це робити? — здивовано спитав Катценбах.

Клинченко багатозначно посміхнувся:

— Двійка повернеться в точно визначений перепуст

кою час. Повернеться і разом з тим — ні… Ми підмінимо їх зовнішньо схожими людьми з числа гетьманців, за вербованих, мною в Одесі. А ті, кого ми звідси пошлемо, лишаться жити там за їх документами. Отже, вигода подвійна: наші влаштовуються в Одесі, а звідти одержуємо двох надійних людей, добре обізнаних з радянською дійсністю.

Катценбах запитливо глянув на Долла. Майор, наче відповідаючи не капітанові, а власним думкам, розмірковував уголос:

— Хм, привабливо, але ризиковано. Все залежить від зовнішньої тотожності. Ну, і, звичайно, доведеться тим двом одеситам, перше ніж сісти на «Метью», звільнитися з посад, які вони займають, сказати сусідам, ніби переїздять до іншого району міста.

— Браво, шефе! — вигукнув Клинченко. — Ставлю собі п'ятірку, як вашому учневі. Наші думки збігаються. Я ж думав про все це ще там, в Одесі. І навіть склав уже словесні портрети тих двох гетьманців. Хочете — зачитаю?

Микола вийняв записну книжку і змалював своїх одеських «знайомих» так барвисто, з такими подробицями, що Катценбах і Долл ніби побачили їх перед собою живими.

— А чи ж знайдемо схожих серед моїх випускників? — висловив сумнів начальник школи.

— Я вже знайшов. Можу назвати прізвища…

На другий день запропонованих Миколою випускників викликали на засідання комісії і питання було вирішене позитивно.

Тепер у Клинченка з'явився новий клопіт. Треба було негаййо повідомити Центр, щоб там підготували двох радянських розвідників, які мали прибути на зміну під виглядом одеських прихильників гетьмана Скоропадського.

Ночами він під ковдрою, при світлі кишенькового ліхтарика, спішно шифрував донесення Центрові. Повідомляв прізвища поповнення абверу, місце й техніку переходу через кордон. В неділю мав будь-що вибратися до Кракова для зустрічі із зв'язковим.

У суботу за обідом Долл сам заговорив про поїздку.

— Всі ми втомилися. Треба хоч день відпочити. Сьогодні їду до Кракова. Готуйтесь. Беру вас із собою.

— Дуже вдячний, шефе. Якщо є місце в машині, насмілюся нав'язати вам ще одного супутника.

— Кого це?

— Нового інструктора школи: Войцехівського.

— Навіщо він нам?

— Хочу придивитися до нього зблизька й запросив у гості.

— Слов'яни полюбляють земляцтво. Тому, мабуть, і на посаду інструктора так енергійно висували його?

— Не вгадали! Тут, у школі, він найбільш інтелігентна людина.

— Око маєте гостре. До речі, всьому цьому шкільному зборищу якраз інтелектуального розвитку й бракує. А хіба можна бути розвідником без високорозвину-того інтелекту? Ні, звичайно! Але при таких величезних масштабах засилки агентури доводиться брати, що дають. На жаль, для вашого протеже сьогодні місця в моєму авто не знайдеться. Нам треба обговорити важливу справу без свідків.

— А шофер?

— За кермом мінятимемося з вами.

Виїхали ще завидна. Машину вів Клинченко. Рух на магістралі був слабкий. Та примхливі звивини гірського серпантину вимагали чималої уваги. Чи то враховуючи це, чи просто зморений клопітним днем, Долл мовчав і навіть примружив повіки, вдаючи, ніби спить. Аж коли виїхали на порівняно пряму дорогу, сказав:

— Тебе задовольняє робота?

— Те, чим зайнятий тепер, дуже цікаве. Сподіваюся колись написати про це книгу, якщо дозволять, звичайно. Ну,