Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Повертайтесь зі мною. Клянуся, що ви будете в безпеці. Присягаюся в цьому кожною краплею своєї честі.

Юний мостонавідник зустрівся з ним очима, чогось шукаючи. Яким же битим вовком він здавався, попри свій вік!

— Гаразд, — погодився списник, — ми повернемося. Я не можу покинути тих із людей, котрі зараз у таборі, та ще й тепер, зі стількома пораненими, у нас недостатньо ресурсів для втечі.

Молодик відвернувся, знов беручись до роботи, а Далінар погнав Баского, щоби вислухати донесення про втрати. Він примусив себе стримати гнів на Садеаса. Це далося йому нелегко. Ні, князь не міг допустити, щоби той інцидент обернувся війною, — але й не міг дозволити, щоб усе залишилось так, як колись.

Садеас зруйнував рівновагу, і тепер її довіку не відновити. Вороття в минуле не було.

69

Справедливість

«У мене відібрали все. Я повстаю проти того, хто врятував мені життя. Я захищаю того, хто знищив мої сподівання. Здіймаю руку. І буря відповідає». — Танатанев, 1173, за 18 секунд до смерті. Досліджувалася темноока мати чотирьох дітей, якій ішов шістдесят другий рік.

Навані проштовхувалася крізь охоронців, не звертаючи уваги на їхні протести та крики дам, які її супроводжували. Вона примушувала себе зберігати спокій. І їй обов’язково це вдасться! Бо те, що дійшло до неї, було звичайною пліткою. Мусило нею виявитися.

На жаль, що старшою вона ставала, то гірше в неї виходило залишатися незворушною, як і личить світлоокій матроні. Жінка пришвидшила кроки, простуючи військовим табором Садеаса. Вартові здіймали в її напрямку руки, коли Навані поминала їх — декотрі пропонуючи допомогу, а дехто й вимагаючи зупинитися. Вона не зважала ні на тих, ні на інших. Ця солдатня ніколи не наважиться й пальцем її торкнутися. Бо якщо ти — королева-матір, то користуєшся певними привілеями.

Табір виглядав неохайним та погано спланованим. Зграї купців, повій і ремісників улаштували собі домівки в халупах, зведених із підвітряного боку казарм. З більшості крівель звисали бурульки затверділого крєму, немов патьоки воску, який залишили переливатися через край столу. Це місце разюче контрастувало з акуратними шеренгами надраєних до блиску будівель Далінарового стану.

«З ним усе буде гаразд, — сказала вона собі. — Бо інакше нехай начувається!»

Про розгублений стан жінки свідчило хоча б те, що їй заледве спало на думку скласти в голові новий проект планування вулиць для Садеаса. Вона направилася простісінько на плац для шикування й, прибувши туди, виявила армію, яка, висновуючи з її вигляду, навряд чи побувала в битві. Солдати в незаплямованих кров’ю мундирах теревенили та сміялися, а офіцери походжали вздовж шеренг і — загонові за загоном — наказували їм розійтися.

Побачене мало би заспокоїти відвідувачку. Це не скидалося на військо, яке щойно спіткала катастрофа. Та натомість тільки ще більше її розхвилювало.

Садеас у неушкодженій червоній Сколкозбруї розмовляв із групою офіцерів у тіні тенту, який нап’яли неподалік. Вона підступила до навісу, але тут група охоронців спромоглася загородити їй шлях, вишикувавшись плечем до плеча, доки один із них подався доповідати князю про візитерку.

Навані нетерпляче склала руки. Напевно, їй варто було взяти паланкін, як і пропонували дами з її почту. Декотрі з них із зацькованим виглядом саме прибували на плац. Зрештою, у паланкіні вийде швидше, пояснювали вони, оскільки це залишить час вислати до Садеаса вістових, щоби той зміг прийняти її.

Колись Навані дотримувалася таких правил пристойності. Жінка добре пам’ятала, як майстерно грала в ці ігри замолоду, відчуваючи насолоду в способах знайти лазівку в цьому неписаному кодексі. І що це їй дало? Покійника-чоловіка, якого вона й дня не кохала, і «привілейоване» становище при дворі, яке приблизно дорівнювало вигону на пасовисько?

Що зробить Садеас, якщо вона просто здійме крик? Рідна мати короля репетуватиме, наче сокирогонча, якій повикручували вусики? Вона обдумувала таку перспективу, доки солдат чекав на можливість доповісти про неї великому князю.

Краєм ока жінка помітила, як на плац для шикування прибув юнак у синьому однострої в супроводі невеличкої почесної варти з трьох чоловіків. То був Ренарін, на обличчі якого вперше проглядало щось інше, ніж спокійна цікавість. З широко розплющеними від страху очима він поспішив до тітки.

— Машало, — заблагав він своїм тихим голосом, — благаю, скажи: що ти чула?

— Армія союзника твого батька повернулася сама, — промовила Навані. — Поповзли чутки про розгром, але не схоже, щоби ці люди пройшли через м’ясорубку.

Вона зиркнула на Садеаса та всерйоз замислилася, чи не влаштувати істерики. На щастя, той нарешті переговорив з охоронцем, а тоді прислав його назад.

— Можете підійти, Ваша Світлосте, — повідомив вартовий, уклоняючись їй.

— Давно пора, — огризнулася та, проштовхнувшись повз нього й проходячи під балдахін. Ренарін приєднався до неї, але крокував менш рішуче.

— Ваша Світлосте Навані, — мовив Садеас, склавши руки за спиною, імпозантний у своїй червоній Збруї. — Я сподівався повідомити вам ці новини в королівському палаці, оскільки підозрюю, що пережити таке горе непросто. Дозвольте мені висловити співчуття через втрату вашого брата.

Ренарін ледь чутно хапнув повітря.

Навані стримала себе, зчепивши руки та намагаючись затамувати крики болю, які рвалися з глибин душі, і відмовляючись вірити в почуте. Це був прояв однієї з закономірностей. Жінка часто помічала їх довкола себе. У цьому конкретному випадку закономірність зводилася до того, що їй довіку не судилося довго володіти чимось по-справжньому вартісним. Доля завжди відбирала це в неї, щойно в житті намічалися якісь перспективи.

«Ану тихо!» — подумки гримнула на себе Навані.

— Поясніть, що ви маєте на увазі, — сказала королева-матір Садеасу, зустрічаючись із ним очима. Вона десятиліттями тренувала цей погляд і задоволено помітила, що тому стало ніяково.

— Мені шкода, Ваша Світлосте, — повторив він, затинаючись. — Паршенді задавили армію вашого брата кількістю. Наша співпраця виявилася дурістю. Запроваджені нами тактичні інновації настільки налякали дикунів, що ті виставили на цю битву кожнісінького солдата, якого лише знайшли, й оточили нас.

— І ви покинули Далінара?

— Ми відчайдушно намагалися пробитися до нього, але сили були надто нерівні. Нам довелося відступити, щоб і самим не загинути! Та я б усе одно продовжував бій, якби на власні очі не бачив, як рій паршенді здолав вашого брата, накинувшись на нього з молотами, — він скривився. — Вони одразу