Джордж Мартін - Борва мечів

— Якби я мав ще вина, то впився б до смерті, щоб очі й світу не бачили. Може, надіслати тебе до того клятого заїзду по зайвий міх? Чи по три?

— Нізащо! — твердо заперечила Ар’я.

«А він би надіслав, хіба ні? Якщо справді надішле, то я лишу його тут і втечу світ за очі.»

Побачивши переляк на її обличчі, Сандор зареготав.

— Та я жартую, дівчисько-вовчисько! То в мене жарти такі. Знайди мені паличку, отаку завдовжки і не надто товсту. І болото з неї змий — ненавиджу жерти грязюку.

Перші дві йому не сподобалися; поки Ар’я шукала таку, щоб його задовольнила, вогонь обсмалив собачий писок аж до очей, а всередині шолома шалено завирувало вино.

— Візьми з мого згортка кухоль і налий до половини, — наказав Хорт. — Але обережно. Перекинеш того клятого шолома — таки надішлю по вино до корчми. Бери вино і лий на мої рани. Що скажеш: упораєшся?

Ар’я кивнула головою.

— То чого стовбичиш, наче тобі заціпило? — загарчав він.

Уперше наповнюючи кухля, Ар’я торкнулася заліза кісточками пальців, миттю обпеклася аж до пухирів і мусила закусити губу, щоб не заверещати. Хорт для того самого затиснув між зубів паличку. Ар’я почала лити: спершу на глибокий поріз у стегні, потім на менший — ззаду шиї. Коли вона порала ногу, Сандор стиснув правицю в кулак і щосили гатив по землі, а як справа дійшла до шиї, то перекусив паличку навпіл, і Ар’я мусила шукати нову. В очах його вирував жах.

— Одверніть голову!

Ар’я спрямувала червону цівочку на слизьку скривавлену плоть того місця, де колись було вухо. Щокою поповзли мацаки брунатної крові та червоного вина. Отоді Клеган закричав, незважаючи на паличку. І зомлів од болю.

Що робити далі, Ар’я мусила здогадуватися самотужки. Вона виловила з дінця шолома смужки, нарізані з киреї зброєносця, і перев’язала ними рани. Щоб зупинити кров з вуха, довелося замотати половину голови.

Тим часом на Тризубі сутеніло. Ар’я пустила коней пастися, тоді стриножила їх на ніч і влаштувалася якнайзручніше у западині між двох скель. Вогнище вигоріло і згасло. За гіллям дерев Ар’я бачила місяць, що плив понад головою.

— Пан Грегор Гора, — вимовила вона тихо. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.

Викинути зі списку Полівера та Лоскотуна — то було чудернацьке відчуття. І Джофрі теж. Вона раділа його смерті, але шкодувала, що не бачила її на власні очі, або й не вбила власноруч. «Полівер казав, що його вбила Санса. І Біс.» Чи може таке бути? Адже Біс — Ланістер, а Санса… «Шкода, що я не можу перекинутися на вовка, відростити крила і полетіти геть.»

Якщо Санси теж більше нема, то на світі не лишилося Старків, окрім неї. На Стіні за кілька тисяч верст служить Джон, але ж він — не Старк, а Сніговій. А всі ті дядьки та тітки, до яких її хотів одвезти Хорт — вони теж не Старки. Вони — не її вовча зграя.

Сандор застогнав, і Ар’я перекотилася на бік подивитися. Раптом вона зрозуміла, що викинула зі списку і його ім’я теж. Цікаво, навіщо? Ар’я спробувала згадати Мику, але у пам’яті не спливло навіть його обличчя. Та й знала вона його недовго. «Ми лише гралися дерев’яними мечами… і більше нічого.»

— Хорт, — зашепотіла вона і додала, — валар моргуліс.

Може, до ранку він уже й помре. Хтозна.

Та коли крізь дерева просочилося бліде вранішнє світло, Клеган сам збудив її носаком чобота. Їй тим часом наснилося, що вона знову вовчиця — женеться за конем без вершника угору схилом пагорба, зі зграєю за спиною. Але тоді, коли вони вже наблизилися для рішучого кидка, Клеганова нога повернула її зі сну.

Хорт був слабий, рухався повільно і незграбно. У сідлі він зігнувся і рясно пітнів, з вуха крізь перев’язку спливала кров. Останні його сили забирали намагання не впасти з Морока; Ар’я сумнівалася, що в ту мить Клеган зумів би здійняти меча для оборони, якби раптом налетіла погоня від Гори. Вона сторожко роззирнулася з-за плеча, та нікого позаду не побачила, крім ґави, що перелітала з одного дерева на інше. А єдине, що чулося навколо, був плин річки.

Ще й полудень не настав, як Сандора Клегана почало хилити у сідлі. Лишалося ще кілька годин світлого дня, коли Хорт забажав зупинитися.

— Відпочити мені треба, — тільки й сказав він, а коли злазив з сідла, то таки впав і, не намагаючись підвестися, поповз до дерева та притулився до стовбура.

— Бодай би мені у пеклі згоріти! — вилаявся він. — Бодай би мені згоріти у всіх клятих семи пеклах!

Упіймавши Ар’їн погляд, він додав:

— А тебе, дівчисько, я б живою оббілував за кухоль вина.

Замість вина Ар’я принесла йому води. Він випив трохи, пожалівся на смак болота і зомлів у важкому хворобливому сні. Коли Ар’я його торкнулася, то відчула страшний жар і понюхала перев’язки, як робив маестер Лювин, коли лікував їй уразки чи подряпини. З обличчя кровило найгірше, але найхимерніші пахощі поширювала рана на стегні.

Ар’я не знала, чи далеко лишилося до тієї Солепанви і чи зможе вона знайти її самотужки. «Мені й убивати його не треба — лишень кинути тут і втекти, а помре він сам. Здохне від лихоманки і лежатиме тут під деревом до кінця днів.» Та все ж краще вбити його самій. Убила ж вона у корчмі зброєносця, котрий лише вхопив її за руку. А Хорт убив Мику. «Мику і ще безліч людей. Таких, як Мика — напевне, кількасот.» Мабуть, убив би й її, якби не надія на викуп.

Голка, витягнута з піхов, срібно заблищала — принаймні Полівер добре її порав і тримав гострою. Ар’я мимоволі, навіть не думаючи, обернула тулуб боком, у стійку водотанцівниці. Сухе листя хрупнуло під ногами. «Стрімка, мов змія» — подумала вона. — «Гладенька, мов літній шовк.»

Хорт розплющив очі.

— Ти пам’ятаєш, де серце? — запитав він хрипким шепотом.

Вона застигла, мов камінь.

— Я… я лише…

— Не бреши! — загарчав він. — Ненавиджу брехунів. А понад усе — нещирих сцикунів. Не барися — роби свою справу.

Коли Ар’я не ворухнулася, він мовив:

— Я вбив твого різниченка. Розрубав його трохи не