Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

і врешті-решт таки отримала вдумливу та лаконічну відповідь: «Дім для англійця — це фортеця, еге ж? Але він не може вирити рів і збудувати підйомний міст, то хоч так забарикадується вдома, щоб ніхто до нього не добрався!». І з цього часу феномен замаскованих номерних табличок я називаю «правилом рову і підйомного мосту».

Дім для англійця, одначе, — це щось значно більше, аніж просто фортеця, покликана обороняти приватність. Це також його ідентичність, індикатор статусу і одержимість номер один. Англійки теж недалеко втекли. Тож дім — це не просто те, чим ви пасивно «володієте». Це те, що ви «робите» і що «творите».

Правила гніздування 

І тут ми впритул наблизилися до ще однієї манії англійців — «ремонту» та «ЗС (зроби сам)». Певзнер сказав сущу правду, коли описав «сущого англійця» як того, хто «все робить своїми руками — вдома, у гаражі, в садку».

Дайте спокій з футболом! Домашнє вогнище — ось наша справжня всенародна манія! Ми — нація гніздувальників. Майже всі, менше-більше, але майструють своїми руками. Згідно з опитуванням, яке здійснили мої колеги приблизно п’ятнадцять років тому, лише 2 відсотки англійців і 12 відсотків англійок ніколи не вдаються до ЗС.

Дані оновилися доволі недавно, коли Дослідницький центр соціологічних студій (ДЦСС), на прохання чайної компанії Пі-Джі Тіпз, здійснив опитування на тему хатніх ремонтів (це зовсім не таке безглуздя, як може здатися на перший погляд: з’ясувалося, що будь-яке «зроби сам» сприяє споживанню чаю в особливо великих кількостях). У площині чисел особливо нічого не змінилося, хіба збільшилася кількість жінок-майстринь. Та й, в цілому, з’ясувалося, що англійці ще більше захопилися гніздуванням[34].

Хоч я і не мала стосунку до дослідження ДЦСС, та цілком підтримую обрані методи роботи: замість того, щоб видзвонювати по телефону і зачитувати марудні питання, мої колеги ходити у святая святих «зробисам-ців і зробисам-ок» (Homebase, DoItAll, B&Q та ін.[35]), розпитували, що їх сюди привело, що їх тривожить, тішить і хвилює. Мій колега, Пітер Марш, палкий вірянин ЗС, влучно зауважив, що «зробисам-ців» не так-то й просто відволікти від недільної прощі до будівельного супермаркету: щоб видобути з них відповідь, потрібен правильний підхід. Його метод геніальний — чай та пончики. Ці неодмінні атрибути ЗС ритуалу він роздавав прямо з фургончика, припаркованого у стратегічному місці — біля будівельного супермаркету.

Купилися як маленькі. Перерва на чайочок — це улюблене заняття усіх «зробисам-ців», як тут не зупинитися на хвилинку, щоб випити горнятко чаю, сточити пончик, а заодно й розповісти про ремонтні плани, тривоги, невдачі та сподівання. Інакше завзяті гніздувальники ніколи б не дозволили якомусь соціологові з папочкою і паперами втрутитися в сакральний процес збору галуззя та патичків на побудову гніздечка.

Правило «Познач свою територію»

Як ми дізналися від упійманих «на чай» гніздувальників, найпоширеніша причина навернення до ЗС — це «помітити територію». Без сумніву, це можна вважати неписаним правилом кожного господаря. До того ж це один із головних ритуалів новосілля — знищити будь-які «територіальні мітки» попереднього власника. «Та ви просто зобов’язані щось переробити перед новосіллям, — сказав нам один юнак. — А як інакше? Це ж тепер ваш дім!» І він має рацію! Досить трохи поспостерігати за якою-небудь вуличкою в Англії, і ви зразу зауважите, що як тільки зникає табличка «Продається», з’являється сміттєвоз, в який завантажують цілком пристойні кухонні меблі, ванну, а згори ще й покладуть килими, креденси, кахлі з каміна і підлоги, полички, поруччя зі сходів і двері. А на сам вершечок — рештки повалених стін та стель.

Це вже не просто типова поведінка, це вже повноцінне «правило». Таке заповзяте маркування території — обов’язкове для більшості англійців! Та ми просто не можемо інакше, це наша повинність: «Ти мусиш щось переробити!».

Ото клопіт тим, хто вселяється у новесеньке помешкання в новобудові, де зносити неторкану ванну і кухню було б повним безглуздям. У храмах ЗС, як це не дивно, нам довелося зустрічати і таких унікумів: вони щосили намагалися внести «щось своє» і поставити свою мітку в новесенькому помешканні. Як не можна зносити, то треба зробити хоч щось: неторканий дім навряд чи можна взагалі назвати домівкою!

Класові правила 

Звісно, що любов англійців до облаштування помешкань — це не просто прагнення мітити територію. Це свого роду самовираження (у широкому сенсі слова): дім — це не просто власний простір, це ще й засадниче вираження індивідуальності. Принаймні нам подобається так думати. Майже всі прихожани ЗС, яких ми виловили до опитування, свято вірили, що в такий спосіб реалізовують своє творче начало. Решта ж респондентів, яких ми перестріли в меблевих магазинах, торгових центрах або завітали до них додому, зізналися, що в певних випадках захоплення ЗС — це вимушена економія. Однак, на загал, всі ці ремонти, умеблювання та декорування оселі — це спосіб підкреслити унікальність смаків та виразити естетичне «я».

Так воно до певної міри і є. Чим глибше я занурювалася у питання ремонтів, тим очевидніше ставало, що ремонт, меблі та декор домівок зумовлені приналежністю до того чи іншого соціального класу. І заможність тут — діло десяте, а то й зовсім ні до чого. Вищі кола і верхи середнього класу мають доволі занедбані, обшарпані і занехаяні помешкання. Мідлам і низам середнього класу цього не зрозуміти ніколи. Домівки nouveaux-riches, вихідців із робочого класу, битком напхані дорожезними дурничками, які в очах аристократії та верхівки середнього класу виглядають справжньою вульгарщиною. Лискучі шкіряні дивани і а-ля антикварні стільці, що їх так люблять мідли середнього класу, можуть коштувати вдесятеро дорожче, аніж аналогічні речі в домівках верхівки середнього класу (які на дух не переносять шкіру і всяке «а-ля»).

В оселі мідлів середнього класу (і нижче по соціальній драбині) вітальню, яку вони називають lounge, встелять килимом (у старшого покоління робочого класу він може бути візерунчастим; у нуворішів — із довгим ворсом). Вищі касти воліють нічим не застеляти підлогу або ж покласти старий персидський килим чи невеликий хідничок. У lounge мідлів середнього класу можна надибати на коктейль-бар, а в їдальні — на коктейльний столик на колесиках. Низи середнього класу та іноді вищі щаблі робітничого класу приховують нутрощі «віталень» за тюлем (тюль — це чудовий індикатор соціальних класів, та для цікавських антропологів — страшенно неприємна перешкода). Там, скоріш за все, буде велетенський телевізор, а на спинці фотеля красуватиметься вишита чи мереживна накидка (це любить старше покоління) і ціла «колекція» маленьких бздульок, акуратно виставлена десь на полиці (ложечки, скляні звірятка, іспанські ляльки, статуетки, привезені із «гарячих турів» або замовлені з каталогу).

Молодше покоління низів середнього класу та вищий прошарок робітничого класу має вже не такі вигадливі смаки: їхні вітальні living rooms скидаються на приймальні стоматологічних клінік — так там порожньо-стерильно (стильний мінімалізм, до якого вони