Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

— Можеш боротися з собою до смерті, я зрозумів і розгадав твої справжні бажання! І зроблю все, щоб вони перемогли бунтарку, що живе у твоїй голові! — виприскує з уст Бичара. Ловить за плечі та приштамповує мене до своїх грудей. Однією долонею тримає мої зап'ястя, ніби у наручниках, утискує усією своєю силою мене в гаряче тіло. Тильною стороною долоні другої руки продовжує спокушати мене, проводячи по шиї і вище.

Вчепившись обома руками в передпліччя спокусника, старанно відганяю усі почуття, які зароджуються у мені. Намагаюся не звертати увагу на відгук мого тіла на його дотики, в цю хвилину я борюся і з ним, і з собою.

— Єво, — випускає з рота моє ім'я Яромир, тим самим вибиваючи ґрунт з-під моїх ніг. Я немов дівчина, до якої вперше торкається справжній чоловік. Усередині все вибухає від низького баса і зупиняється у районі живота. Закушую нижню губу, щоб не видати стогін від збудження. Гормони, прокляті гормони!

— Як там каже твій лікар, а? — прокладає доріжку з вологих поцілунків від плеча до вушка, видаючи гортанний рик. — Щонайменше три рази в день? Чи більше? — кидає з насмішкою. Сучий син, він мене визубрив від скоринки до останнього листочка, а я навіть не знаю, коли у нього день народження. Диявол!

— Я готовий ділити ліжко з тобою день і ніч безперервно! Ти, — з шумом вдихає аромат мого майже бездиханного тіла. Я від надлишку емоцій, здається, забула як дихати. — Ти тепер тільки під моєю владою! — виривається з його уст, як вердикт. Ні, я так просто не здамся, буду боротися, але йому говорити цього не збираюся.

— Я що, по-твоєму, рабиня? — шепочу ледь чутно, вчепившись ще сильніше в руку чоловіка. — Я жінка, сильна і незалежна, допер? — продовжую більш ніж впевнено. Кидаю погляд у вікно і дякую богові, що ми недалеко від ресторану і цей болісний інцидент скоро закінчиться.

— Ні, ти не рабиня! Ти та, кого я хочу! — послаблюючи хватку, відповідає Бик. Змушуючи мене впасти у вир незнайомих або давно забутих почуттів. Голосно зітхнувши, я набираю повні груди кисню й кидаю у відповідь:

— Підітри слинки, я в одне ліжко з тобою не ляжу навіть під дулом пістолета! — принаймні я так думаю і хочу сподіватися. Бик, хмикнувши десь там біля мого вуха, притуляє свій лоб до моєї потилиці.

— Ніколи не говори “ніколи”, Ягідко. Але я тобі обіцяю, що цей варіант можу теж використовувати. Хочеш під дулом — буде тобі під дулом. Відсьогодні до тебе не доторкнеться жоден чоловік, а якщо ослухаєшся мене і ляжеш в одне ліжко з іншим — він труп! А що буде з тобою, — замовкає, роблячи театральну паузу, — побачиш, коли ослухаєшся!

Нарешті автомобіль пригальмовує, заїжджаючи на стоянку ресторану. Бичара остаточно відпускає мене, і я в пориві злості повертаюся обличчям до чоловіка, впиваючись очима в його блакитні вири, і все-таки грубіяню на прощання:

— Дуже страшно, я вся трясусь! — усміхаюся вищиром гієни. — Ненавиджу тебе! — вкладаю в цю фразу усі негативні емоції, які огортають в цю хвилину моє серце і розум.

— Це просто чудово, Ягідко. Отже, ще не все втрачено і тебе можна врятувати! — піднімаючи один кутик губ, кидає в мене фразою Шогіл.

Мотор автомобіля затихає, і я хапаюся за дверну ручку. Без слів виходжу на вулицю і голосно гримаю дверима. Зла на весь світ, повертаюся у ресторан під пильні погляди моїх підлеглих.

Іду, не торкаючись землі, немов пливу по повітрю. Мені просто треба отямитися і подумати. Розкласти усі почуття і думки по поличках, зрозуміти, що я хочу і як вчинити правильно для себе та сина.

Заходжу в ресторан і завмираю. За стійкою адміністратора стоїть заплакана Наталка. Микола щось старанно їй пояснює, розводячи руки в боки. Побачивши мене, вона підбігає, схлипуючи у паперову серветку.

— Єво, я так злякалася, коли тебе винесли з кабінету на руках без свідомості. Як ти? Що сталося? Ти вагітна? 

Наталочка закидає мене питаннями, звісно, вмираючи від цікавості. Не думаю, що вона плаче, бо зі мною щось сталося. Вона переживає, що я могла залетіти від Максима.

Фиркаю, відсуваючи жінку вбік, прямую до сходів. Хлопці, що стоять біля стійки, спостерігають за мною невідривно, закочуючи очі на лоба. Дивляться на мене, як на інопланетянина, не кліпаючи.

— Що завмерли? Працювати хто буде? — гаркаю — і всі ховаються по кутках, залишаючи тільки адміністратора на його місці. Підіймаюся у свій кабінет, відчиняю двері й відразу ж закриваю на ключ. Мені потрібно побути на самоті, зрозуміти свою реакцію і побудувати захисний механізм, інакше я потону в ньому без залишку.

Відчиняю навстіж вікна. Мені потрібен кисень. Падаю на своє законне місце. Прикриваю обличчя руками й прикушую щоку, щоб не кричати від образи. Чому у мене така реакція? Чи це все ж гормони?! Важко зітхаю, згадуючи останні пів години мого життя. Б'ю долонькою по стільниці й здригаюся від дзвінка робочого телефону.

— Так, — ледь чутно відповідаю на виклик. Я знесилена, Бичара висмоктав з мене енергію як нектар. Почуваюся пташкою, загнаною у клітку.

— Доброго дня, Єво Анатоліївно, Калмик Вас турбує. У нас проблеми! Телефонували з банку, сказали, що наш рахунок заморожений, але причину не вказали. Що будемо робити? — скоромовкою промовляє бухгалтер мого фонду. Ось тільки цього мені не вистачало.

— Беріть резервні, я розберуся! — кидаю слухавку і видихаю кілька разів через рот. Це його робота, я впевнена! Ну нічого, у мене теж є деякі зв'язки, подивимося, що можна зробити.