Жан-Крістоф Гранже - Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже

— Якісь правила з твого боку?

— Жодних. У цьому вся моя сила.

Волокін розігнав долонею дим, який клубочився перед очима, й подивився на вказівні панно біля дороги. Вони щойно звернули в напрямку Порт-де-Венсан.

— Куди ми їдемо?

— Розпочнемо наше розслідування з нуля. Ти опитаєш хлопчиків із соборного хору по черзі, одного за одним. Ми перевіримо твою славетну силу. Якщо один із них убивця, як ти думаєш, то викриєш його без проблем.

— Сьогодні діти навчаються у школах, чи не так?

— Достоту так. Доведеться тобі побувати в кожній із них. Я маю список.

— Добре, що я вдягнув краватку.

— Твоя правда. Я тільки сподіваюся, Верну до них іще не дістався. Бо інакше ти спіймаєш облизня.

18

— To як тебе звуть?

— Кевін.

— А що тобі принесе Дід Мороз, ти знаєш?

— Дід Мороз — не знаю, а батько обіцяв мені новий японський дисплей Ві для комп’ютерних ігор. Ми з ним уже ходили в «Score Games».

— А ти певен, що виграєш? Ти у списку?

— Перша хвиля, — з усмішкою відповів підліток. — Я записався ще у вересні.

— «Zelda»,[32] «Need for Speed Carbon», «Splinter Call Double Agent». Що тобі найбільше до вподоби?

— «Need for Speed Carbon». Версія Ві. Вона чудова.

— А ти чув, що кажуть про версію ПЕС для Ві?

— Ще б не чув.

Розмова тривала в такому дусі незрозумілою для Каздана мовою. Але в одному сумніватися не доводилося: між цими двома швидко зав’язався контакт. І тон розмови. І голоси. Усе було іншим. Каздан тримався осторонь. Спершись на стіну, за кілька метрів від двох співрозмовників, у порожній класній кімнаті.

Вони прибули до ліцею Елен-Буше об одинадцятій тридцять. Саме починалася велика перерва, і всі учні йшли до їдальні снідати — ідеальний час для того, щоб побалакати з хлопцем наодинці. Директор школи не заперечувала. Батьків Кевіна Давтяна вже не було, а Верну ще не з’являвся. Ритм офіційного розслідування був дещо уповільнений…

Нарешті Волокін підійшов до суті:

— Як ти ставився до Ґетца?

— Та, власне, ніяк.

— Якби тебе попросили описати його в кількох словах, що ти сказав би?

Каздан покинув колегу й вийшов у коридор. Він сумнівався, що Волокіну пощастить досягти кращих результатів, ніж йому, попри вміння росіянина знаходити спільну тему для розмови з хлопцями. Та, можливо, він усе-таки помітить якусь помилку, деталь, що викаже хлопця-свідка або хлопця-вбивцю…

Детектив спустився сходами — розмова велася на другому поверсі. Архітектура ліцею справляла неабияке враження. Величезна будівля з червоної цегли, з високими й величними залами, що нагадувала деякі споруди в містах Південної Америки, які змагалися видовищністю з тамтешніми рівнинами та горами.

Каздан дістав мобільника. Сигналу стільникової мережі не було. Він попрямував до порталу. Все тут приголомшувало і вражало. Усе було з бронзи, мармуру, цегли. Сигнал стільникової мережі все ще не з’являвся. Детектив вийшов за ворота і ступив на Венсанську алею. Нарешті на екрані з’явилися позначки мережі. Він набрав номер одного зі своїх давніх колег і попросив його з’ясувати для нього дещо, зазирнувши в деякі досьє в комп’ютері.

Якщо Каздан прийме гіпотезу про хлопчика-вбивцю, тоді доведеться попрацювати. Хлопчик, спроможний на такий учинок, — це вже не просто дитина. Він міг мати інциденти. Психологічні. Судові. Треба це з’ясувати стосовно кожного прізвища, яке є в списку.

Колега став упиратися. Кожна довідка з досьє залишається в пам’яті комп’ютера й одного дня може виказати детектива, який її брав, повідомивши день і годину, коли він звертався до системи зі своїм запитанням, та його матрикулярний номер. Система нічого не втрачає. Нічого не забуває. Каздан умовляв його, і нарешті переконав співрозмовника на тому кінці проводу, що ці телефонні запити до досьє не мають нічого забороненого й заберуть небагато часу.

Минуло півгодини, протягом яких той чоловік так і не знайшов нічого. Жодного натяку на злочин або навіть психіатричну госпіталізацію, що були б пов’язані з ім’ям бодай одного з хлопчиків. Каздан зняв окуляри й подякував давньому колезі, який натомість застеріг:

— Не знаю, що ти там хімічиш, Дудуку, але це востаннє.

Каздан повернувся в хол. Волокін вийшов йому назустріч.

— Ну то як?

— Поки що ніяк. Він нічого не знає, і я не думаю, що він зміг би порішити органіста.

Вірменин не стримався від посмішки. Його молодий колега запитав:

— Хто наступний?

— Ми тепер поїдемо на лівий берег. Давид Симонян. 10 років. Ліцей Монтеня, у шостому окрузі.

Вони проїхали через площу Нації, звернули на бульвар Дідро і спустилися по ньому до Аустерліцького мосту. Опинившись на другому березі, поїхали по набережній у напрямку Нотр-Дам. Кам’яні будівлі мали колір неба, вихлопні гази забарвлювали все в сірі тони. У такі хвилини Париж здавався збудований із однієї матерії: з нудьги.

Каздан звернув ліворуч. Піднявся по вулиці Сен-Жак. На самій вершині пагорба звернув у маленьку вуличку праворуч, Рю-дель-Абе-дель-Епе, перетнув бульвар Сен-Мішель, виїхав на вулицю Оґюста Конта й точно у визначений ними час зупинив машину біля ліцею Монтеня. Волокін жодним словом не відзначив це дивовижне вміння орієнтуватися. Він знав, як і Каздан, що будь-хто з детективів може працювати водієм таксі по завершенні кар’єри.

Увійшовши до закладу, вони повторили той самий фокус. Каздан показав своє давно недійсне посвідчення. Посилання на офіційне розслідування справи. Досить було б директорові ліцею зателефонувати батькам учня або в судову