Костянтин Матвієнко - Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко

і виникло перше поселення, що згодом стало Гирлоном. З іншого берега тієї протоки шкірилася колючим дротом стіна — кордон Республіки.

Мис і узбережжя протоки, таким чином, являли собою найстарішу частину міста. На мисі ще залишилося кілька садиб, що колись належали членам родин, які у давні часи обслуговували маяк. З новим центром Гирлону цей район сполучався швидкісною трасою, частину якої проклали у тунелі, що проходив у скелі, на якій здіймався князівський замок. Тепер «Старий маяк» перебував майже на кордоні з Республікою.

Про те, як збудовано Гирлон, Нодові з Рамиром розповіла одна з попутниць, яка першою завела розмову з ними, викликавши помітне невдоволення обох парубків з її компанії. Проте її подруга жваво підтримала ініціативу. Дівчата, вочевидь, намагалися подражнити своїх хлопців. Вони навперейми розповідали, що уся їх компанія навчається у Князівському Університеті. Його масивна видовжена споруда — єдина у місті, пофарбована у яскраво-червоний колір — займає цілий квартал на узвишші, нижче скляної будівлі Музею. Обидва заклади з'єднані терасами парку, де встановлено пам'ятники визначним поетам, митцям та іншим культурним діячам. У парку регулярно відбуваються студентські пиятики, до яких із задоволенням приєднуються і старші та респектабельніші мешканці Гирлону. Бувало, що знайомства, які зав'язалися там, закінчувалися неочікуваними шлюбами.

Князівську резиденцію можна було розпізнати за штандартом, що віявся над зубатою вежею замку, який розташувався на верхівці гребеня між старим і новим містом. З того боку площі, який виходив на овальну бухту, здіймалася колонада. Обрисами вона відповідала правильному напівовалу самої бухти. Від колонади спускалися сходи, що закінчувалися причалом, де стояла яхта. Над її елегантним синім корпусом здіймалася біла палубна надбудова. На кормі та на матчі віялися стяги — штандарт князя та державний прапор Гирлону. Усе це хлопцям жваво пояснювала кокетка, ніби ненароком вперши лікоть у біцепс Рамира — вони, озираючи бухту, стояли поряд, спираючись на огорожу палуби.

Кораблик пришвартувався до пірсу. Щойно подали трап, Нод і Рамир поквапилися залишити компанію, аби не перетворити жартівливий флірт на конфлікт — втікачі не бажали привертати до себе увагу з перших кроків. Дівчатам сказали, що дуже поспішають до... бібліотеки — про крегів читати.

— Ми на місці, — полегшено зітхнув Нод, щойно їх попутниці зі своїми недоброзичливими парубками зникли у портовому натовпі. — Тепер нам треба до головного відділення Банку.

— Може, нам слід спочатку знайти собі помешкання? — зауважив Рамир. — Та й зрозуміти місцеві порядки, бо хто його знає, як до нас поставляться тутешні поліцейські. А тоді вже до Банку.

Набережна, у яку переходила припортова площа, зустріла їх звуками вуличного оркестру, пахощами смаженої риби та гамором натовпу, який, втім, виглядав стриманішим та діловитішим, ніж у святковому Арді. Нод і Рамир одразу відчули недоречність своїх спортивних костюмів та великого туристичного наплічника. Коли на них зо два рази озирнулися поліцейські у темно-синій формі, які неквапом походжали набережною, Нод запропонував таки швидше їхати до готелю. Визначивши за вказівниками на стовпах ліхтарів стоянку таксі, рушили до неї. Там виявилося, що посадкою до автівок порядкує спеціальний розпорядник. Щойно вони підішли до турнікету, який відгороджував місце посадки, літній чоловік у костюмі та краватці, привітавшись, із стандартною чемністю запитав:

— Куди бажають прямувати шановні гості Гирлона?

— Хіба те, що ми гості, так вже помітно? — Рамир вичавив із себе посмішку.

— Трошки, — розпорядник ледь розвів руками, усім виглядом демонструючи, що він би й радий не зважати на їх вигляд, однак занадто вже він неординарний для тих, хто винаймає таксі у Гирлоні.

— А чи далеко звідси до таверни «Тод і Нод»? — запитав Нод.

— Далеченько, панове. І це дуже респектабельний, клубний готель, — робітник стоянки знову ненавмисне вказав на невідповідність їх вбрання «панським забаганкам».

— Ми знаємо, що то найдорожчий з місцевих готелів, — кинув Нод. — Їдьмо, — він вказав на таксі, що хвацько підрулило до стоянки.

— Готель «Тод і Нод», — повагом мовив розпорядник до таксиста, який вже відкривав багажник, однак Рамир затяг рюкзак до салону, чим викликав здивовані погляди водія та паркувальника.

Таксист у салоні теж з неприхованим скепсисом оглянув спортивний одяг пасажирів, однак промовчав. Рамир протягом усієї поїздки незручно тримав рюкзак на руках, бо їх обох всадовили на заднє сидіння. Виїхавши з набережної, машина трохи покружляла неширокими вуличками з однобічним рухом, тоді піднялася центральним бульваром до перетину з широкою магістраллю і швидко помчала нею на схід. За якусь хвилину вони вже їхали у барвистих сутінках тунелю, що освітлювався жовтими лампами та кольоровими гірляндами. Тут у «гостей Гирлона» виникло відчуття якоїсь потойбічності, казковості чи що. Втім, цей відтинок шляху вони подолали швидко, виїхавши з тунелю вже у старому місті. Проминувши кілька респектабельних садиб за градчастими парканами, приїхали. Коли машина зупинилася, Нод, намагаючись поводитися, як справжній мажористий панич, спробував винагородити водія значною сумою чайових, але той не взяв. Пояснив, що чайові таксистам у Гирлоні давати не заведено — їх включено у платню за проїзд, і дивно, що молоді люди про це не знають. Здалеку вони, мабуть! Ой, здалеку!

Знаменита таверна, де у сиву давнину сталася легендарна зустріч зеленооких близнюків — фундаторів Ланодської держави, розташувалася під крутосхилою зеленок) горою, увінчаною старим маяком. Історична споруда з грубого каменю, під черепицею, ховалася за так само давньою кам'яною стіною у два людські зрости. Зовні було видно, що мур огороджував чималу територію, аж до гребеня гори, захищаючи й сам маяк.

Ворота були відчинені навстіж. Опинившись на подвір'ї, парубки збагнули, що за таверною терасами піднімаються поверхи іншої дивовижної будівлі — готелю, майстерно вписаного у ландшафт порослої чагарником та окремими великими деревами гори. Архітекторам вдалося зберегти старі сосни на її схилі. Вікна, усі різної форми, виглядали ніби вмонтованими прямо у крутосхил. Поміж деревами та кущами мальовничо розсипалися кам'яні брили. Лише побачивши на одній з них жінку, яка, спираючись на камінь, дивилася кудись удалечінь, хлопці здогадалися, що брилами замасковано балкони.

Рамир наполіг, щоб перш, ніж винайняти номер, попоїсти та придивитися до обстановки. Старий обідній зал таверни поєднувався з модерновою рецепцією готелю. На скептичні погляди вони наразилися і тут — від портьє та метрдотеля. Проте останній провів їх за стіл, а статечний, проте молодий кельнер незворушно прийняв замовлення. Вони виявилися єдиними клієнтами. Страви подали хутко: салат з крабами, суп з акулячих плавців, локшину з копченими вуграми. Запивали гострим соком якогось рідкісного цитрусового, що імпортувався з південних островів Султанату. У Республіці