Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Знову.
Це був не звичайний страх... у цього відчуття не було назви. Крижана рука стиснула горло, а душа ніби вкрилася колючою памороззю й могла тріснути від необережного руху.
Це почалося близько двох тижнів тому. Якось Агнесу налякав у саду незнайомець у сірому плащі, від якого вона втекла, навіть не вислухавши. Потім хтось вдерся до неї в кімнату й залишив на столі листа — вона не наважилася навіть розпечатати конверт. Про цей візит якимось чином дізналася мати, прибігла до неї нажахана й благала не наближатися до цих людей. А минулої неділі Агнеса отримала чергове послання. Незнайомець писав, що знає, як загинув її батько. Ці слова відразу підважили її рішучість не вплутуватися в цю справу. І вона вже була готова летіти на зустріч до загадкового «V», палаючи від бажання швидше дізнатися відповідь на загадку, що зводила її з глузду, аж поки не здогадалася, що насправді означає остання літера в листі.
Це не латиниця. Це кирилиця. Перевернута літера «А» — знак леобурзьких вигнанців.
Руки затремтіли так сильно, що записка з шурхотом полетіла кудись під ліжко.
Агнеса затулила долонею рота, щоб не закричати, і швидко нахилилася, шукаючи тонкий аркуш. Швидше! Ось він! Але папірець розсипався просто у неї в пальцях. Бохумська есенція. Якщо нею просочити папір, він перетвориться на попіл за кілька хвилин після того, як на нього впаде світло. Ось чому конверти завжди були чорні. Агнеса струсила з подолу рештки цидулки.
Отже, перед нею нелегкий вибір. Коли вона втекла з дому на зустріч до небезпечного злочинця вперше, її врятувало справжнє диво, і ризикувати знову — самогубство. Адже щось злякало того вигнанця — він уже підійшов був до неї, але раптом утік, не промовивши ані слова. На очах Агнеси виступили сльози, тіло мліло від неймовірного напруження. Піти чи залишитися? Чи потрібна їй ця правда, коли батька вже не повернути?..
Адже вона — дівчина з порядної, шанованої родини. Вона ж знає закони Леобурга. Жоден підданець не ставав вигнанцем безневинно. Поки ти любиш це місто — воно любить тебе, але Леобург суворий і не прощає зради.
Кілька років тому в Академічному районі з’явилася група студентів-юристів, які нібито боролися проти тиску на студентські організації з боку Ради. Свою компанію вони назвали «Сокіл-Свобода» і вибрали собі емблемою сокола, що летить. Здавалося б, нічого небезпечного. Але потім, коли поліція провела обшук в Академії юриспруденції, містянам оголосили, що ці молодики не були такими вже безневинними ягнятами. З газет Агнеса дізналася, що учасники організації планували знищити кілька важливих міських підприємств, після чого захопити владу. Тоді всіх винних заарештували, але у місті вже не жилося так безтурботно, як досі. Привид «Сокола-Свободи» виникав то там, то тут: у малюнках на стінах, у листівках, у розмовах на вулиці. І коли в річці знайшли тіло члена Верховної Ради Олекси Чорного й головними підозрюваними в його загибелі стали «соколята», в Леобурзі ухвалили закон про остракізм. Відтепер людей, що були звинувачені в зраді Леобурга або чинили дії проти законної міської влади, виганяли без права оскарження, а все їхнє майно переходило у власність міста. Зазвичай їх, як і інших ув’язнених, випроваджували на копальні до Російської Імперії, але ніхто ніколи не бачив вигнанця, який би повернувся. Поширювалися плітки: щоб вигнанці не поверталися з підробленими документами, їм на обличчі ставили тавро, подібне до перевернутої літери «Л», але жодних підтверджень цьому не було — в газетах не писали про це, а судові засідання у справах про зраду завжди були закриті.
Спочатку закон про остракізм здався Агнесі дикістю. В місті навіть спалахнули заворушення, через це батьки змусили їх з Беатою вчитися вдома, а не в університеті. Агнеса десь глибоко в душі розуміла, чому люди настільки розгнівані, але потім, коли почали зникати міські чиновники, а в повітроплавному порту згорів дирижабль, стало зрозуміло: війна з провокаторами неминуча, і Рада просто робить кроки для захисту леобуржців. Зрадники ні перед чим не зупиняться. Зрадники небезпечні. Зрадникам тут не місце.
Агнеса потерла скроні. Якби справа стосувалася лишень її, вона довго не роздумувала б. Але будь-яка зустріч з вигнанцями могла скінчитися вигнанням усієї родини без права повернення. Їй, дівчині, змалечку безмежно закоханій у свій затишний світ, це здавалося чи не найсуворішим покаранням. Вигнанці були страшні люди, і Рада ніколи не застосовувала б це покарання даремно.
Агнеса заплющила очі, намагаючись викинути з пам’яті нав’язливий спогад.
Батько показує, як правильно складати розрізнені картинки у праксиноскоп. Вона не розуміє, як цей пристрій встигає міняти їх так швидко, щоб картинка рухалася і персонажі оживали на екрані. Батько всміхається й розповідає їй щось неймовірне: скоро ці механічні штуки не знадобляться, і фільми будуть самі з’являтися з суміші води, фарби й світла!..
Вона таки мусить піти. І вона піде, нехай із загрозою для життя й честі родини. Залишить екіпаж біля таверни й піде в сутінках по Робітничому району. Їй треба дізнатися, що сталося з батьком, бо ніхто на цьому світі не любив його так, як вона.
Агнеса рішуче витерла сльози, розчесала черепаховим гребенем скуйовджені кучері й вирушила в стайню.
— Андресе, підготуйте екіпаж о пів на дев’яту,— звеліла вона фурманові.
Тепер Агнеса почувалася впевненіше. Звісно, її трохи бентежило, що візник стане свідком її сумнівної пригоди, але не вирушати ж у місто на смердючому паромобілі! Поліція, щоправда, могла встановити стеження за їхнім будинком, але поки що нічого такого вона не помітила. Поліція... Пальці ще й досі були в чорній фарбі від дактилоскопії. Від одного спогаду про сьогоднішню розмову тет-а-тет з поліцмейстером Бридж-Паркером Агнесу кинуло в холодний піт. Здається, вона цілком переконливо брехала йому про події тієї ночі. Принаймні він незабаром дав їй спокій і почав розпитувати Тео.
Точно у призначений час екіпаж рушив. Руки в Агнеси тремтіли, і від цього ознобу її не міг врятувати навіть обігрівач. Дівчина до болю в пальцях стиснула віяло, раз по раз із тремтінням вдивляючись в обличчя нечисленних перехожих. Схоже, що за нею таки не стежили, але краще не випробовувати долю. Ледве екіпаж звернув у вузький, розфарбований сонцем у криваво-помаранчеві кольори провулок на під’їзді до Робітничого району, Агнеса нахилилася до Андреса.
— Мені потрібна таверна «Лісова лілея»,— видихнула вона, сподіваючись, що візник почує з першого разу.— Але, будь ласка, об’їдьте той жахливий квартал з... з...
— З червоними ліхтарями? — посміхнувся Андрес.—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.