Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

А тоді пояснює своє падіння якомога простіше й щиріше:

— Він нічого не розповідав... Він мене взяв.

Ця відповідь, нагадавши баронесі час, коли вона сама не вдовольнялася словами, збиває її з плигу. Але вона провадить далі усе ще суворим тоном:

— Він її взяв, бачили таке! Він вас узяв, бо ви йому віддалися, маленька дурко! —

— Я не могла йому перешкодити, пані баронесо,— щиро відповідає колишня "дитина Марії".

— О господи! — вигукує господиня замку,— То це перший-ліпший баламут може мати від вас усе? Дивіться мені в вічі, панночко. І відповідайте.

На цей докір Роза Бівак відповідає цілком переконано. Правда, яку вона каже, додає їй духу.

— Е, ні, пані баронесо! Багато хлопців хотіли б закрутити мені голову, та я їх ніколи не слухала... Але Клодіюс — аж самій дивно...

Баронеса впізнає мову пристрасті. Заплющивши очі, вона поринає в спогади, де таких непереборних спокус ще й як багато. Коли вона їх знов розплющує, обличчя її лагідніє. Нараз вона досвідченим оком оцінює Розу Бівак, невисоке на зріст свіже дівча.

— Маленька хороша самичко! — мовить вона, пестливо плескаючи Розу по щоці.— Скажіть мені, дитино моя, а цей завзятець говорив вам що-небудь про одруження?

— Та Клодіюс згоден одружитись, але батьки ніяк не домовляться між собою через той виноградник на Бзн-Пант..

Нараз Роза Бівак заговорила впевненим голосом: пожадливість на додачу до покори — це один з первісних інстинктів, який вона успадкувала від жінок своєї раси. Ця малявка-селянка, і хоч яка молода, та все-таки знає ціну виноградникові на гарній місцині. Баронеса, навпаки, цього не знає: вона надто високородна панія, щоб при-нижуватись до таких дрібниць. Тож Розі Бівак доводиться пояснити їй.причину суперечки між двома родинами. І Роза пояснює, плачучи, мов та Магдалина. Баронеса слухає її і помічає, що оцей потоп сліз не змінює рис обличчя малої.

"Щасливий вік,— думає баронеса.— Якби я отак заплакала, на кого б стала схожа! Треба бути молодою, щоб переживати так легко прикрощі".

— Заспокойтеся, дитино моя,— мовить вона.— Я візьму за барки цих скупердяг, і то негайно. Матимете ви свого Клодіюса разом з виноградником, обіцяю вам.— А подумки додає: "Треба мені буде трохи навести лад у цьому краю голодранців".

Вона ще раз дивиться на Розу Бівак, таку просту, заспокоєну, схожу на троянду, щойно покроплену дощем. "Мила, дурненька й така правдива!" І каже їй на прощання:

— А-я буду хрещеною матір'ю. Але надалі будьте обережні! — І, всміхнувшись,— докидає: — Хоча тепер вже нічого не важитиме. Це важить тільки один раз. А взагалі то це дуже слушно, коли вчасно комусь віддатись. Ті, хто довго чекає, потім ніяк не можуть, наважитись на цей крок. Усім жінкам треба бути такими несвідомими...

Ці слова звернеш, не до Рози Бівак, яка вже вийшла і однаково б їх не зрозуміла. У неї в голові самий тільки

містечка.

— То що вона тобі сказала — добре чи погане? — питає Клодіюс, коли Роза підійшла ближче.

Мала по-своєму переказує розмову, і Клодіюс, якому Роза сягає по груди, цілує її в щоку.

— То ти задоволена? — питає він.

— Авжеж!

— Отак, слухаючись мене, ти вийдеш заміж найперша.

— За тебе, мій Клодіюсе,— тихо додає вона, п'яна від щастя.

Вони дивляться одне на одного, обоє щасливі. Стоїть чудовий спекотний день. Термометр, мабуть, показує тридцять у холодку. їм уже ні в чому признаватись одне одному.

Вони слухають привітальний концерт, що його пташки дають на їхню честь. І далі йдуть мовчки.' А потім Клодіюс каже:

— Ще три тижні отакої погоди — і буде добре вино!

Гпполіт Фонсімань заслаб на ангіну. У цього високого вродливого хлопця було ніжне горло. Уже кілька днів він не виходив з кімнати, і це турбувало Адель Торбайон. Не тільки турбувало, а й, треба додати, тішило й спокушало. Турбувало як господиню заїзду, яка відповідала за хворого під. своїм дахом. Тішило, бо Фонсімань, поки лежав, зачинившись, не підпадав під вплив іншої. І, нарешті, спокушало, бо Адель Торбайон почувала в серці велику ніжність до свого пожильця з огляду як на фізичні його якості, так і на прагнення взяти реванш перед Жюді Туміньйон, ненависною і звитяжною суперницею. Бажання помсти, яке дрімало в ній уже багато років, можливо, найдужче прихиляло її до Фонсіманя.

Одного ранку, коли Артюр Торбайон був у льоху, розливаючи вино у пляшки, Адель Торбайон піднялася до кімнати Іпполіта Фонсіманя, несучи тепле полоскання, при-готовапе за рецептом лікаря Мураля. (Цього хлопця шкода було кидати напризволяще, бо якби.більше нікому було

її Клодіюс. Він має чекати

замку до

поклопотатись про нього, крім; його Жюді, то бідолаха міг би й померти!) Від учора віяв поганий південно-західний вітер, провісник грози, яка все ніяк не могла зірватися, і розморене тіло Аделі Торбайон прагнуло чогось, що б поклало край її тривозі, [тому гнітючому настроєві, який відбирав ноги й стискав груди. їй чомусь хотілося залитися слізьми, зробитись беззахисною, зітхати й невідь що кричати.

Вона ввійшла до кімнати й підступила до ліжка, де хворий Фонсімань відчував свіжий приплив сил, під'юджуваних любострасними мріями. Прибуття господині так доречно конкретизувало ці його мрії, що він обійняв стегна Аделі Торбайон з виглядом вередливої й хворої дитини, котрій закортіло попустувати. По тілу Аделі Торбайон розлилась заспокійлива ніжність, ніби врешті почалась гроза й великі дощові краплі освіжали їй гарячу шкіру.

— Не смійте й думати, пане Іпполіте! — мовила вона з удаваною суворістю.

— Навпаки, я про це дуже багато думаю, красунечко Адель! — відказав підступний юнак, що скористався з' незручної пози господині для своєї подальшої вигоди.

І, щоб показати, що тілиста жіночка таки дуже .займала його думки, він заходився доводити це діями, проти якпх всяка клятва видалася б сміховинною. Вельми стурбована господиня почала захищати честь Артюра Торба-йона перпгими-ліншими доказами, і то дуже слабкими:

— Схаменіться, пане Іпполіте, у мене внизу повна зала людей!

— Отож-то й є, красунечко Адель,— вперто провадив зрадливець,— і їх не треба примушувати, щоб довго чекали.

Він спритно засунув засув, який легко було дістати з узголів'я ліжка.

— Ви замикаєтесь зі мною, пане Іпполіте,— промимрила господиня заїзду,— а це вже негоже!

Забезпечивши собі про всяк випадок це виправдання, Адель Торбайон, як комерсантка, що знає ціну часові, без подальших церемоній лагідно піддалася. Ця добра жінка ховала під байдужим виглядом і простим вбранням справжнє вміння й чудові тілесні несподіванки, вельми цілющі — та ще й цо стількох днях вимушеної дієти — для чоловіка, що одужує після хвороби, і секретар суду високо оцінив їх. Господиня була не менш утішена й щаслива.

Фопсімань підходив до цієї справи з хорошими, вченими манерами, з відтінками, переходами й високою винахідливістю людей, що звикли працювати головою. ("Розумного чоловіка видно всюди!" — неясно подумала Адель. Iі враз її осяяла думка, що піднесла її щастя до апофеозу: "Д Артюр розливає вино в пляшки...") Атож, цей спритний, чарівний Фонсімань зовсім не такий, як Артюр Торбайон: чоловік її, звісно, дужий і здоровий, але він абияк прикладає свою силу, без усякої вигадливості.

— І все-таки,— мовила Адель Торбайон із запізнілою ніяковістю, поки стихав бурхливий прибій її грудей,— і все-таки я ніколи цього від вас не чекала, пане Іпполіте!

Ця двозначна фраза могла бути похвалою або й поблажливою доганою. Але Фонсімань дістав надто приємну винагороду, щоб відчувати якийсь неспокій. Це переконання дозволило йому прибрати вигляду вдаваної скромності.

— І ви не дуже розчарувались, бідна моя Адель? — спитав він, вдаючи співчуття і вибачливість.

Господиня заїзду потрапила в пастку, наставлену на неї марнославством гарного хлопця. Дивуючись із того, що здавна відкладану справу можна було зробити так просто, все ще сповнена щастя і вдячності, вона відповіла йому:

— Ой пане Іпполіте, відразу видно, що ви досвідчений чоловік!

— Якраз настільки, щоб тримати в руках перо?

— Який же ви все-таки шалапут! — ніжно мовила Адель, пестливо перебираючи волосся свого пожильця.

Вона знову відчувала у собі глухий неспокій, що брався десь із дивно розворушеного тіла. Але почуття обов'язку взяло гору. Виплутуючись із надмірних лестощів, якими її щедро обсипав чемний секретар, і хапаючи тацю, вона заявила:

— Треба піти подивитись, що робиться внизу! Якщо клієнти почнуть гукати, Артюр підніметься з льоху...

При цих словах вони всміхнулись одне одному. Схилившись над ліжком, Адель ще раз висловила свою ніжність:

— Повір мені, чудовисько, що це я вперше одурила свого чоловіка.

— Ну і як: не страшно?

— Дивна річ, що я зважилась на таке!

І добра господиня, кинувши на нього останній погляд, вислизнула в коридор і тихо причинила за собою двері,

Лишившись на самоті, Фонсімань повернувся до своїх мрій, значно збагачених цим епізодом, що вніс приємну відміну в його життя. Тепер він' дивився на себе, як на во-. лодаря двох найгарніших клошмерльських жінок, які до того ж запекло ворогували одна! з одною, через що пригода ставала ще пікантнішою. Він дякував долі, яка так легко дала йому ці дві блискучі перемоги. Відтак залишаючи осторонь долю, яка не все зробила сама, він дійшов висновку, що в цих удачах і його особиста роль була неабияка. Фонсімань піддався витонченій втісі безмежного самозамилування. Далі він заходився порівнювати позитивні прикмети цих двох пристрасних жінок. Хоч їхні полюси притягання було розподілено по-різному, визначаючи в однієї і в.другої зовсім інші риси, як на будову та розподіл розмірів, вони обидві були привабливі, обидві були щедро наділені від природи. Жюді, можливо, була більш любострасна, більш співдіяльна в коханні, проте воркотлива податливість Аделі теж дарувала свою насолоду. У всякому разі, обидві вони були живим доказом цілковитої щирості,— з їхніми переконаннями, то їх скорше навіть треба було стримувати, оглядаючись на сусідів. Він радів, що одна була така золотиста блондинка, а друга така темна брюнетка. Ця протилежність буде добрим підохоченням, бо ж відмінна приваба, скрашуючи одноманітність застарілого зв'язку, сповнюватиме серце новим зачаруванням/ Після щойно зазнаної втіхи з 'Аделлю Фонсімань ще дужче відчув силу своєї прив'язаності до Жюді.