Артур Конан Дойль - Його останній уклін, Артур Конан Дойль

Без ордера на арешт ми не можемо вчинити нічого, тож найкраще, чим ви можете зараз мені прислужитися,- це віднести мій лист до поліції й одержати ордер. Можуть бути певні труднощі, але, як на мене, продаж коштовностей - це достатній привід. А за інші дрібниці візьметься Лестрейд.

- Але ж вони тим часом уб’ють її. Що це за труна? Для кого вона, як не для неї?

- Ми зробимо все, що зможемо, містере Ґріне. Не змарнуємо ані хвилини. Довіртеся нам. Отже, Ватсоне,- додав він, коли наш відвідувач побіг,- він зараз дістане підтримку з боку закону. А ми, як і завжди, діятимемо беззаконно, своїми власними засобами. Ситуація така скрутна, що будь-які наші заходи матимуть виправдання. Мерщій вирушаймо на площу Полтні!

- Спробуймо відтворити картину в цілому,- провадив Холмс, коли ми проїжджали парламент і Вестмінстерський міст.- Ці негідники затягли бідолашну леді до Лондона, примусивши спершу розлучитися з вірною служницею. Якщо вона до когось і писала, її листи перехоплювали. Хтось із їхніх спільників найняв будинок. Переступивши його поріг, леді Френсіс потрапила до пастки, й коштовності, за якими вони полювали з самого початку, стали їхньою здобиччю. Вони вже потроху розпродують їх і не вбачають у цьому ніякої небезпеки, бо певні, що доля леді не цікавить нікого. Коли вони випустять її, вона, звичайно ж, викриє їх. Отож вони не випустять її ніколи. Але тримати її все життя під замком теж не можна. Єдиний вихід - убивство.

- Цілком зрозуміло.

- Погляньмо з іншого боку. Коли дві наші думки перетинаються, Ватсоне, їхній перетин найтісніше наближає нас до правди. Почнімо тепер не з леді, а з труни й ходімо назад. Труна, побоююсь, свідчить про те, що леді померла. Але труна означає церковний похорон, лікарське свідоцтво та поліційний дозвіл. Якби леді вбили якимось звичайним способом, її просто закопали б у садку. А тут усе прилюдно й відкрито. Про що це говорить? Звичайно, про те, що її вбили таким чином, що навіть лікар сприйняв цю смерть як природну,- можливо, отруїли. Але все-таки дивно, що вони дозволили лікареві засвідчити смерть,- хіба що підкупили... Проте це вельми сумнівно.

- А чи не могли вони підробити свідоцтво?

- Небезпечно, Ватсоне, дуже небезпечно. Не думаю, щоб вони на таке зважилися. Стривайте-но! Тут поряд має бути трунарня, адже ми щойно проминули ломбард. Зайдіть-но до них, Ватсоне! Ви своїм виглядом завжди вселяєте довіру. Спитайте, на який час призначено похорон у клієнта з площі Полтні.

Крамарка чесно й щиро відповіла мені, що похорон відбудеться завтра о восьмій ранку.

- Ось бачите, Ватсоне, ніяких таємниць, усе чисто! їм якось пощастило влаштувати це законним чином, і тепер вони гадають, що їм нема чого боятися. Що ж, залишився один вихід - атакувати з фронту. Ви маєте зброю?

- Ось мій ціпок!

- Нічого, якось проб’ємось. Як сказав Шекспір, «і тричі той озброєний, хто правий». Ми просто не можемо чекати на поліцію, дотримуючись букви закону... Їдьте, будь ласка. Спробуймо щастя разом, Ватсоне, нам не вперше.

Він гучно подзвонив у двері великого похмурого будинку посередині площі. Двері негайно відчинились, і на порозі темного передпокою з’явилася висока жіноча постать.

- Чого ви хочете? - різко спитала жінка, силкуючись розгледіти нас у темряві.

- Мені треба поговорити з доктором Шлесінґером,- мовив Холмс.

- Тут такого немає,- відповіла вона й хотіла вже зачинити двері, але Холмс притримав їх черевиком.

- Якщо так, то мені потрібен чоловік, що тут живе, хоч би як він себе називав,- твердо сказав він.

Жінка завагалась. Тоді знову відчинила двері.

- Гаразд, заходьте! - мовила вона.- Мій чоловік нікого не боїться.

Зачинивши за нами двері, жінка провела нас до вітальні, засвітила світло й пішла.

- Містер Пітерс зараз прийде,- сказала вона, виходячи.

Слова її миттю справдились: тільки-но ми окинули очима запилюжену вітальню з побитими міллю серветками на меблях, як двері відчинились, і до кімнати тихенько ступив високий, чисто виголений лисий чоловік. Його широке рум’яне обличчя з обвислими щоками сяяло надмірною лагідністю, до якої ніяк не пасували жорсткі, повні нещадної злоби вуста.

- Тут, мабуть, якась помилка, джентльмени,- надзвичайно солодко сказав він.- Гадаю, вам дали не ту адресу. Якщо ви пройдете трохи далі...

- Ми нікуди не підемо, в нас нема часу,- холодно відповів мій друг.- Адже ви Генрі Пітерс з Аделаїди, колишній доктор Шлесінґер з Бадена й Південної Америки. Я певен у цьому так само, як і в тому, що моє ім’я - Шерлок Холмс.

Пітерс - тепер я зватиму його так - здригнувсь і втупивсь очима в свого грізного супротивника.

- Що ж, ваше ім’я мене не лякає, містере Холмсе,- сказав він спокійно.- Коли людина має чисте сумління, їй нема чого боятися. Чого вам треба в моєму домі?

- Я хочу дізнатися, що ви зробили з леді Френсіс Карфакс, яку привезли з собою з Бадена.

- Я буду радий, якщо ви самі мені скажете, де вона зараз,- так само спокійно відповів Пітерс.- Вона завинила мені десь із сотню фунтів, а розплатилася парою дешевих підвісок, на які в ломбарді й дивитись не схотіли. Вона заприятелювала зі мною та місіс Пітерс у Бадені,- я справді жив там під іншим ім’ям,- і не покидала нас аж до самого Лондона. Я сплатив її рахунок у готелі й купив їй квиток. А в Лондоні вона зникла, залишивши мені, як я вже казав вам, оті старомодні прикраси. Якщо ви знайдете її, містере Холмсе, я буду вам щиро вдячний.

- Я знайду її,- сказав Шерлок Холмс.- Шукатиму в цьому домі, поки не знайду.

- А де ваш ордер?

Холмс витяг з кишені револьвер.

- Доведеться вам поки що задовольнитись цим.

- Та ви справжнісінький грабіжник!

- Цілком згоден,- усміхнувшись, мовив Холмс.- Мій друг - теж відомий зарізяка. Ми з ним починаємо обшук у вашому домі.

Наш супротивник відчинив двері.

- Поклич-но поліцію, Енні! - вигукнув він.

По сходах зашурхотіла жіноча спідниця, вхідні двері рипнули й грюкнули.

- Часу обмаль, Ватсоне,- сказав Холмс.- Якщо ви заважатимете нам, Пітерсе, буде гірше. Де труна, яку до вас привезли?

- Навіщо вам труна?