Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

переконаний, що відмовилися вербувати, став серйозно думати про повернення додому. Але саме там, у Монте-Карло, його побоювання розвіялись. Не можна, бувши в Монте-Карло, не відвідати казіно, де кожної ночі втрачають і виграють багатство. Раду спостерігав за грою, але сам не грав, бо не любив безглуздо ризикувати. На зворотному шляху завернув до бару. Вийшов звідти далеко за північ, маючи на думці пройтись до готелю пішки… Недалеко кілька заспаних таксистів чекали клієнтів. У таксистів великих міст виробляється професійна звичка. Коли ти надумав іти пішки, то йди собі, й вони навіть не глянуть у твій бік. Але коли ти стомлений і хочеш їхати, то без твого знаку таксі вмить зупиниться біля тебе. Раду ніяк не міг розгадати тієї шоферської таємниці. Йдучи до готелю, пригадав уважні погляди двох типів у барі, де щойно вій був. Один з них — молодий, другий — літній. Озирнувся. За ним не стежив ніхто. Запаливши цигарку, глибоко засунув руки в кишені штанів і мовчки пішов вулицею. Йому подобались нічні прогулянки, тим більше в чужому місті, над яким пливла тепла ніч. І хоча за кілька метрів хлюпало море, сухий, теплий вітер дихав наче з печі. Раду відчув спрагу і прискорив кроки, щоб швидше дійти до готелю й випити чогось холодного. Раптом за його спиною зупинилася машина. З неї вийшли ті два типи у вечірніх костюмах, яких він бачив у барі, й наблизились впритул.

— Ви пан Баділа? — спитав старший.

— Так. Що вам треба, панове?

— Сідайте в машину і нічого не вигадуйте!

—І не збираюся. Я вас не знаю і не хочу мати з вами ніякої справи.

— Чому ви не хочете бути розсудливим?

Тут Раду відчув під боками дві пістолетні цівки. При інших обставинах Раду не розгубився б. Він був сміливий, і кількома прийомами джіу-джітсу зумів би швидко справитись з напасниками. Проте, зрозумівши, що це те, чого він чекає уже десять днів, нарочито переляканим голосом спитав:

— Що вам треба? Куди ви хочете мене везти?

— Сідайте в машину! Не бійтесь… нічого поганого з вами не станеться.

— Гаразд… Сяду. Але чого вам від мене треба?

Молодший, як видно, не знав румунської мови, бо весь час мовчав, але й у нього урвався терпець. Він грубо штовхнув Раду в машину. Молодший сів за кермо, а старший сів за спиною праворуч.

«Отже, мене викрали, — міркував Раду, скоса поглядаючи на старшого. — Я думав, вони будуть винахідливіші, а все сталось інакше, ніж я передбачав».

— Куди ви мене везете? — спитав згодом, хоча йому було однаково.

— Дізнаєтесь, коли приїдемо. А поки що закуріть цигарку.

— Дякую, я курю свої.

— Цигарки з батьківщини?

— Так. Марка «Снагов».

— Раніше таких не було.

— Так. Закуріть, коли хочете.

— Спасибі. Не відмовлюсь.

Раду простяг старшому цигарку. Той прикурив. Якийсь час курив мовчки.

— Смачна? — спитав Раду, сподіваючись зав'язати розмову і хоч про щось дізнатись.

— Непогана, — відповів старший, — але прошу вас більше нічого мене не питати, бо я не маю права розмовляти з вами.

Раду помітив, що вздовж дороги поблискує море, а з другого боку по узбережжю мелькають дачі. Приблизно через годину машина зупинилася біля однієї з них у темній глибині двору.

— Прошу, виходьте.

Його обвели асфальтованою алеєю довкола вілли. Потім спустились до моря, де була невеличка пристань, об каміння якої хлюпотіли хвилі. Біля пристані на якорі — катер. Піднялися на палубу. Молодий запустив мотор, розвернув катер і помчав у відкрите море. Раду хотів залишитись на палубі, але його попросили спуститись у невеличку, розкішно обставлену каюту. Старий налив собі келих віскі й, навіть не розбавивши водою, випив.

— Не хочете віскі? — підморгнув він полоненому. Тільки-но Раду випив скляночку, як мотор зачмихав і зупинився.

— Ось ми й приїхали. Виходьте.

Катер причалив до борту якоїсь яхти.

— Піднімайтесь на борт! — наказали Раду. Він пішов по трапу першим.

На палубі яхти їх чекав чолов'яга з бакенбардами, одягнений у розкішну ліврею. Такого Раду бачив у якомусь кінофільмі. Вишуканими фразами на кількох мовах він привітав Раду з благополучним прибуттям і запитав, якою мовою той бажає розмовляти.

— Німецькою, — сказав Раду.

— Матиму на увазі, пане. А тепер прошу йти за мною.

Мовчазний шофер кудись зник, а старший супроводжував його. Раду через плече побачив, як він ховав до кишені пістолет.

Лакей, вклонившись, відчинив двері однієї з кают і запросив туди Раду.

— Оце, пане, ваше помешкання.

Каюта мала вигляд розкішного апартаменту. На всю стіну — бібліотека з румунських, французьких та німецьких книг. На одному столику — телевізор з широким екраном, на другому — великий радіоприймач. Стіни прикрашало кілька картин. В одному кутку — буфет з різними напоями, навпроти бібліотеки на стіні вмонтовано кіноекран. Одні двері вели в опочивальню, другі — у ванну кімнату. Все було розраховано на найвибагливіший смак.

— Вам тут буде зручно, — сказав старший, а лакей спитав: — Коли пан бажає вечеряти?

— Скажімо, через півгодини, — замість Раду відповів пірат.

— Добре, пане, — лакей зник за дверима.

Раду глянув йому вслід і ледь стримав усмішку. Лакей був лисий, по обличчю від скронь до підборіддя тяглися сиві бакенбарди, біля лівої ніздрі красувалася велика бородавка з кількома чорними волосинами. Товсті губи, зрізане підборіддя, опуклі очі непевного кольору смішили.

Що за блазень? — спитав Раду нападника.

Це немовля у вашому розпорядженні.

— Його зовуть немовлям? Хто він? Англієць?

— Дитя забуло вже, якої воно нації. Правда, він дуже освічена людина. Коли ви з ним познайомитесь ближче, він сподобається. Дозвольте вас залишити, бо вам треба помитись і переодягнутись. Якщо хочете, повечеряємо разом.

— А якщо ні?

— Все одно. Мені так наказано. В