Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

скінчилися, я підійшов до Лойка, і ми обнялись на прощання. «Був би живий батько, він і справді порадів би моїй удачі», — подумав я, а Лойко сказав:

— Не забудь листа написати, як приїдеш. І взагалі пиши про все, нічого не приховуй. Розумієш, я тепер тобі немов батько.

— Спасибі, — відповів я, насилу стримавши сльози.

— Щасливої тобі дороги, Бекджане!

Перший, кого я побачив надворі, був вартовий, що напучував мене серед ночі. Він гаряче втовкмачував щось напрочуд схожому на нього самого джигітові, в якому не важко було вгадати його сина.

— Бекджане, це тебе кличуть? — спитав нараз Лойко, показавши в бік воріт.

Я озирнувся й побачив тітоньку Султанпашу, що тримала в руках величезну миску, обв'язану шматком білої тканини. Я підбіг до неї.

— А ви, тітонько, що тут робите?

— Їжу тобі на дорогу принесла. Там на гарбі ще клуночок з богирсаками…

— Ну, навіщо було турбуватися… — пробурмотів я розгублено. — Велике спасибі.

— Хай легкою буде ваша дорога, дитино.

На очі тітоньки Султанпаші набігли сльози, вона втерла їх і зашепотіла слова молитви:

— О аллах, зглянься, як над своєю власною дитиною…

З вулиці почувся голос Джуманазара, що закликав усіх сідати на гарби. Нарешті прикрашена червоними прапорами валка з п'яти гарб рушила в напрямку на Чалиш.

До кишлаку ми дісталися надвечір, червоне кружало сонця вже пірнуло в зарості джіди на його околиці. І ніщо тут начебто не змінилося, відколи я покинув ці місця, все було таке знайоме й близьке, наче я його бачив учора. Низенькі дували, пласкі очеретяні дахи, гладенько вимазані рідкою глиною, клапті полів, розкидані довкіл на чималій відстані один від одного, — усе це немов простягало до мене руки, немов торкалося моєї душі. І тільки в центрі кишлаку, над бляшаним дахом якогось будинку, тріпотів червоний прапор, що його тут колись, природно, не було. Біля цього будинку ми й зупинилися. Відразу ж довкола нас зібралося чимало людей. Гавхар зникла в тій юрбі, і тільки зрідка її голос, схожий на дзвіночок, вирізнявся з-поміж загального гамору. Я сидів на гарбі, не знаючи, злізти мені з неї чи ні. Серед людей, що оточили нас, часом я ніби впізнавав когось, та переважна більшість здавалися мені чужими й незнайомими. Втім, один старий чоловік підійшов був до мене впритул, якийсь час придивлявся до мого виду, а тоді спитав:

— А ти часом не лікарів син, хлопче?

Я ствердно кивнув головою.

— Батька твого я добре знав. Як він себе почуває?

— Помер батько. Шість років невдовзі буде.

— Он як? Ну що ж, нехай йому аллах у раю приділить місце. — Старий забурмотів слова молитви, а скінчивши, додав: — Душевною людиною був твій батько. І ти зовні на нього дуже схожий. Аби тільки аллах довше життя тобі подарував.

Більше ніхто мене так і не упізнав. Утім, не знаю чому, але мені й самому не дуже хотілося бачити колишніх знайомих. Звідки взялося це почуття якоїсь відчуженості, я не зумів би пояснити навіть самому собі. Однак і побороти його не міг. Напівзабуті курні вулички кишлаку, старезна, хоча й височенна чинара на розі, золотаві ягоди джіди в садах, що нагадували про втрачені назавжди радощі безжурного дитинства, — все це, як мені здавалося, здатне було тільки посіяти смуток у душі. А тим часом на лицях людей я бачив радість, в їхніх рухах, мові, поглядах — впевненість чи навіть сміливість. Може, саме ця різниця в настрої, справжня чи вигадана мною, й віддаляла мене від моїх колишніх земляків. Мені й хотілося подібно до Гавхар опинитися посеред юрми людей, поштовхатися серед перевесників, та я так і не зважився злізти з гарби, немов був зв'язаний по руках і ногах.

Тим часом хтось запропонував розкласти на березі річки багаття і там-таки й повечеряти.

— Бекджане, неси сюди свою миску! — гукнула мені Гавхар.

Я, наче тільки й чекав цього запрошення, стрибнув з гарби, схопив обіруч свою миску і разом з усіма подався до берега. Від недавнього гнітючого почуття відчуженості не лишилося й сліду.

В одну мить хлопці назбирали хмизу, і багаття запалало. Хтось притягнув великий самовар. Почали викладати хто які мав харчі. Я розв'язав миску, вона до країв була повна плову. Розігріли й заходилися уминати всі разом. Брязкіт посуду, жарти, сміх запанували на березі. Я теж радо піддався загальним веселощам.

Після вечері я запропонував Гавхар, що сиділа поряд:

— Ходімо, перевідаємо нашу джіду.

Непомітно для інших ми підвелися й рушили від багаття.

У заростях джіди було темно і тихо як у вусі. Гавхар схопила мене за руку.

— Далі не підемо… — попросила вона.

— Чому? — Я стиснув її гарячу долоню, і ми занурилися в зарості.

Мене бентежила близькість Гавхар, її неспокійне, уривчасте дихання, п'янкий аромат її кіс. Неспроможний стримати почуття, що раптом охопило мене всього, я притягнув її ближче до себе і, спинившись, промовив:

— Гавхар!

— Що? — майже пошепки запитала Гавхар, не зводячи з мене погляду. Її великі очі таємниче поблискували в місячному сяйві.

Не зважуючись щось сказати, я стояв і від надміру ніжності гладив їй руку. Вона очікувала чогось, завмерши і затамувавши подих, і не діждавшись, ступила крок назад і мовила:

— Ходімо!

— Гавхар…

— Не треба… Іншим разом… — зронила й побігла від мене.

Я лишився сам. «Іншим разом… Іншим разом!» — співало моє серце, сповнене радісного хвилювання і передчуття близького щастя. Сп'янілий від цих почуттів і думок, повертався я до нашого табору на березі річки. А там Джуманазар, заволодівши загальною увагою, захоплено розповідав якусь пригоду. Усі не зводили з нього очей. І тільки Гавхар замислено чи то замріяно мовчки сиділа осторонь.

— Що сталося? — спитав я, підсівши до неї.

— Згадала колишнє. Підеш завтра зі мною? Бо я