Василь Іванович Ардамацький - Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький

— ну звичайно ж, саме так, як оцінював Окайомов, уявлялася йому революція і всі плани комуністів. І ось перед ним сидить жива людина, яка про комуністичну країну знає «всю страшну правду»! Такі люди дуже потрібні. Барч вважав, що йому пощастило, — наказ шукати потрібних росіян надійшов недавно, а він уже знайшов таку людину.

Окайомов закінчив розповідь і очікувально подивився на Барча.

— Але росіяни — наші союзники?.. — чи то спитав, чи то нагадав Барч.

— Німці для розмінування доріг використовували навіть свиней, — посміхнувся Окайомов, усім серцем відчуваючи, що він говорить те, чого від нього чекають…

4

Півтора року Окайомов учився в секретній розвідувальній школі, шліфував знання мов, вивчав спеціальні дисципліни, пов'язані з шпигунською і диверсійною роботою. Начальником школи був Барч. Він знайшов у Окайомові талановитого учня, особисто піклувався про нього. А коли викладачі хвалили Окайомова, Барч з гордістю говорив: «Це мій учень!» Коли Окайомов закінчив школу і за завданням розвідки мав вирушити в першу подорож, Барч запросив його до себе додому.

— Запам'ятайте, Окайомов, — зворушено говорив Барч: — моя батьківщина — благословенна країна для людей розумних, діяльних і цілеспрямованих. Але вона безжальна до слабких. От і вас, Окайомов, моя країна полюбить і приголубить тільки сильного. І ще одне. В небезпечній праці розвідника, як і в кожній царині нашого життя, діє жорстокий закон конкуренції. Пам'ятайте це і будьте завжди напоготові. У нас поважають людей, яким щастить. Але завжди знайдуться охочі пхнути таку людину в каналізаційну яму.

Окайомов слухав і думав: «Усе це я вже засвоїв, поки вчився у школі, а тому я і вам, містер Барч, ніколи не довірятиму до кінця».

І от почалася робота Окайомова. Справжнє його прізвище сховали в сейфі розвідки. Він то Вольфганг Рітц — німецький інженер-емігрант; то Луї Дюменіль — французький комерсант, захоплений пристрастю збирати поштові марки; то Ральф Уітсон — англійський спортсмен, готовий заради полювання в горах здійснити кругосвітню подорож; то Вацлав Михацький — чернець у краківському монастирі.

Перша подорож до Єгипту — завдання знешкодити ватажка однієї мусульманської організації, який відмовився служити хазяям Барча. Не минуло й тижня після появи Окайомова в Каїрі, як єгипетські газети повідомили про наглу смерть ватажка. Потім — Мадрід. Треба було перехопити німецького хіміка, який разом із своїми секретами виїхав до Іспанії. Хімік повинен був змінити маршрут і їхати зовсім в іншу країну. Якщо не захоче — знешкодити… Проте знищити хіміка не прийшлося: довідавшись про умови, він охоче змінив маршрут. Потім — Іран. Це була найважча подорож. Головне — Окайомов був позбавлений тут самостійності. В Тегерані сиділа група розвідників, очолювана жовчним і дуже дурним полковником… У групі до Окайомова ставилися з гидливою байдужістю. І тільки Барч, коли Окайомов повернувся з Ірану, сказав йому, що він працював чудово, краще за усіх інших, разом узятих. Ця похвала була тим приємніша, що Барч у цей час був уже одним із заступників начальника європейського відділення розвідки.

Окайомов швидко вивчив польську мову, і його переправили в Польщу. Він — чернець краківського монастиря і, за сумісництвом, тимчасовий резидент розвідки. Ночами в келії ченця мерехтять радіолампи передавача і чути стук ключа радіотелеграфу. Погано тільки, що польські органи безпеки раніше, ніж передбачалось, почали цікавитись дивним ченцем, і довелося накивати п'ятами.

Скрізь він працював безстрашно, зухвало і винахідливо.

Страх він переживав, уже повертаючись. Ні, ні, це не був страх перед начальством. Боявся він іншого — боявся, що одного разу він повернеться з чергової подорожі і Барч скаже йому: «Тепер — у Радянський Союз».

Цього, тільки цього він боявся і не міг заспокоїтися: страх жив у його крові. У Чехословаччині в поїзді Окайомов опинився в одному купе з радянською кіноактрисою, яку знав по фільмах. Вони розмовляли німецькою мовою, і він поводився так по-дурному, що артистка, сміючись, зауважила: «Ви неначе боїтеся мене». Так, він боявся і її. Він боявся кожної радянської людини.

Тисячу разів обдумуючи можливість подорожі в Радянський Союз, Окайомов говорив собі: «Накажуть — поїду. Відмовитись не можна. Але краще, якщо цієї подорожі не буде…»

Повернувшись із Чехословаччини, Окайомов гостював на дачі у Барча. Тихими весняними днями вони гуляли в чистенькому, ніби підстриженому і причесаному лісі. Вечорами грали в шахи. 1 весь час Окайомов відчував, що Барч щось не договорює.

Розставляючи шахи, Барч говорив:

— Все-таки найсерйозніший наш ворог — росіяни. А ми діємо там страшенно бездарно. Марне тупцювання на місці, провали — гидко думати про це… — Барч замовк.

Окайомов насторожено чекав — так, мабуть, оце зараз і прозвучить воно: «Тепер — у Радянський Союз».

Тепла ніч підступила до самої веранди. М'яке зеленкувате світло настільної лампи відбивалося на полірованій шаховій дошці, заставленій фігурами. За верандою чорніла ніч, і тільки над обрієм тремтіла оранжева заграва — там було велике місто.

Партія тільки почалась. Барч неуважно дивився на дошку, чекаючи ходу Окайомова, що грав дуже обережно, довго обдумуючи кожний хід. Раніше Барчу це подобалось, але сьогодні йому хотілося швидше закінчити гру і перейти, нарешті, до тієї найголовнішої розмови, заради якої він покликав Окайомова в гості. А партія, як на лихо, розгорталася ліниво, нецікаво і могла затягтись на кілька годин.

— У мене є пропозиція, — відкидаючись на спинку крісла, сказав Барч, — відкласти нашу партію. Адже це роблять навіть гросмейстери.

— Можна й відкласти, — байдуже відповів Окайомов, дивлячись на дошку.

Барч підвівся:

— Давайте включимо радіо. Послухаємо, що балакають ваші російські друзі…

У неспокійному шурхоті ефіру почулася російська мова. Говорила Москва. Окайомов підсунувся до приймача і почав слухати. Розповідали про від'їзд на цілинні землі першої партії молоді, про урочисті проводи її на вокзалі. Потім виступила іванівська ткаля і розказала про свій новаторський почин, що дав велике підвищення продуктивності праці. Потім говорили,