Василь Іванович Ардамацький - Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький

Окайомов почав розповідати. Вперше за все своє життя він розказував про себе правду. У анкетах, які він заповнював там, у Радянському Союзі, він усе вигадував. Спершу говорити йому було важко, раз у раз на правду наповзала брехня, і він збивався, але потім вперше пережите відчуття, що перед ним сидить людина, якій він може сказати все, ніби відсвіжило його пам'ять, брехня неначе відступила, і все його життя постало перед ним у своїй жорстокій правді…

Григорій Окайомов пам'ятав два дитинства. Одне — затишне, тепле, світле. Друге — тривожне, холодне, зле. Перше минуло у великому білокам'яному особняку, що стояв на Соборній площі багатого сибірського міста. Взимку він любив з величезного вікна напівкруглої вітальні дивитися, як на площі танцювала люта хуртовина, як безжалісно шмагала вона пішоходів і швидко намітала ребристі замети. А у вітальні було тепло і тихо; кругом, наче лаковане, блищало листя фікусів; ззаду в каміні весело потріскували сухі дрова… Рівно о четвертій буланий жеребець із завитою гривою виносив на площу розмальований візок, на якому, неприродно випроставшись, сидів батько, його полковницька папаха хвацько заломлена назад, руки в білих рукавичках складені на ефесі срібної шаблі. Візок зупинявся коло ґанку, кучер відкидав килимок-запону, і батько важко сходив на присипаний пісочком тротуар. Григорій біг йому назустріч…

До найменших дрібниць пам'ятав Григорій одне різдво — останнє різдво затишного дитинства. У вітальні, маківкою впершись у стелю, стояла густа, пахуча ялина. Ввечері на ній засяяло безліч свічок, і запах хвої змішався з запахом воску. Зарослий бородою дідусь грав на піаніно вальс. Гості строкатим натовпом стояли навколо ялинки і ахкали. І тоді батько взяв його за руку і підвів до ялинки.

«Ну, синку, — сказав він, — давай подивимося, що приніс тобі Дід Мороз…» — Він трохи підняв нижні гілки ялинки — там, у синій тіні, стояв, поблискуючи нікелем, триколісний велосипед. Ще не зовсім вірячи своєму щастю, Григорій кинувся батькові на шию, і в цю мить пролунав дзвін розбитого скла, на вулиці загриміли два гучні постріли. Батько схопився за плече і, хитаючись, пішов на ялинку. Крики, жіночий вереск. Мати підхопила Григорія на руки і понесла в дитячу…

Це було різдво сімнадцятого року. І, власне, з цих двох пострілів у вікно і почалося друге, зле дитинство Григорія, назавжди зв'язане в його пам'яті з перестуком вагонних коліс, із страшенним холодом і безладною стріляниною.

Тільки через багато років Григорій дізнався, чому доля дала йому два таких різних дитинства. Дізнався — і зрозумів усе. А найголовніше і найжахливіше те, що його батька більшовики розстріляли разом з адміралом Колчаком, у контррозвідці якого працював полковник. Григорій дізнався про це, коли йому було сімнадцять років. Жив він тоді у материного брата на Орловщині. У двадцять четвертому році його привезла туди мати. Через рік вона померла від тифу. Дядько його усиновив і дав своє прізвище — Окайомов. Тривожне дитинство переходило в юність у міцному п'ятистінному дядьковому будинку, в якому все дихало достатком. Дядько мав сукновальню, що вивергала кислий сморід, і млина з нафтовим двигуном, який діловито пихкав на всю округу. Своїх дітей у дядька не було, і він частенько, із сумом дивлячись на Григорія, говорив: «Усе буде твоє, з рук у руки передам…» У двадцять дев'ятому році дядька розкуркулили.

— Що це значить — розкуркулили? — спитав Барч.

— Що? Більшовики вирішили всю сільську голоту зібрати в колгосп, а багатих селян знищити — словом, ліквідувати як клас…

Окайомов бачив, що Барч не розуміє його, та й самому йому про ті події хотілося розказати не цими словами, а повідати те, що він сам пережив, як людина, котру теж мали «ліквідувати».

… Сумовито, ніби нехотя, тягнувся дощовий вересневий день. Григорій Окайомов сидів дома і, притулившись до лутки, читав заяложений комплект журналу «Нива». Дядьків будинок стояв на горбку, і з вікна відкривалася заштрихована дощем сумна далина смугастої землі. Григорій читав оповідання про те, як в осінній глушині у збіднілому поміщицькому маєтку помирав гвардійський офіцер, що колись красувався при царському дворі. Над його головою протікала стеля, і набридливі краплі ляпали в калюжу біля ліжка. А помираючий старий офіцер перегортав альбом і плакав над фотографіями, що безжально нагадували йому веселе й бурхливе життя в Петербурзі. Побачивши фотографію, на якій цар милостиво поплескував його по плечу, він помер… І раптом Григорій Окайомов відчув тривогу. Він відклав журнал і озирнувся. Ні, все стояло на своїх місцях. А тим часом явно щось трапилось. Григорій обійшов увесь будинок, повернувся в світлицю і почав дивитися у вікно. Тривога не минала. І ось він зрозумів нарешті, звідки це занепокоєння: невчасно припинився стукіт двигуна.

У світлицю, важко дихаючи, ввалився дядько, його обличчя було біле-білісіньке, ніби він викачався в муці. Стоячи коло порога, він дивився на Григорія страшними, нерухомими очима. Потім, не кажучи й слова, відімкнув скриню, вийняв звідти маленький згорток і підійшов до Григорія.

— Гришо, загибель наша прийшла, — хрипко промовив він. — Ось тобі золоті десятки: тут сотень п'ять, не менше. Хутко одягайся тепліше, бери коня і мчи на станцію. Там коня покинь, а сам сідай на перший-ліпший поїзд і їдь світ за очі. А я зустріну їх картеччю і помру разом з моїм добром…

За три дні Григорій Окайомов був уже в Москві і ніби розчинився в кипучому громадді столичного міста. Затаївши непоборну злість у найдальшому тайнику душі, він чіпко і хитро «робив» своє життя. Думаєте, це легко? Думаєте, легко старатися на роботі, всім усміхатися, ненавидячи і працю, і всіх людей, що тебе оточують? Думаєте, легко було підготуватися, а найголовніше, вступити в інститут і стати інженером? Але в ті роки кожного нового інженера цінували як золото, і ті, що з ним працювали, навіть не подумали ретельно перевірити, хто він такий, цей новоспечений інженер Окайомов. Так нерозгаданим він і ввійшов у ненависне йому радянське життя. Можливо, він прожив би так, не зазнавши насолоди від помсти, але почалася війна…

Барч слухав розповідь Окайомова із щирим співчуттям і цілковитим розумінням