Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

— Боже мій… Що тепер буде?..

Я співчутливо дивився на Альберді.

— Я звернув на це увагу сеньйора де Ліма, — сказав я, щоб трохи його заспокоїти. — Він, напевно, знайде вихід.

Священик звів на мене сповнені відчаю очі і, ворухнувши вустами, вже хотів щось сказати, але тихий стук у двері перебив розмову.

Альберді через силу підвівся з тапчана і, повагавшись якусь мить, вийшов. Трохи згодам він вернувся.

— Це від Маріо, — мовив він до мене стомленим, байдужим голосом. — Він хотів би з вами побачитися…

— Де він? — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла.

— У Баннарда. Я поїду з вами, — мовив Альберді скупо.

— Не знаю, чи…

— Я пообіцяв Алессандрі.

— Я теж із вами їду! — вигукнула сеньйора Долорес.

— А ти там навіщо? — гостро заперечив Альберді. — Ти можеш усе зіпсувати. Зачекаєш тут або. як хочеш, у да Сільва.

— Ні! Я їду з вами! Я не покину моєї дитини!

— І ти не боїшся Боннарда? — неприродно засміявся священик.

Долорес уважно глянула на брата.

— В тебе є тут хтось, кому можна було б довіритись? — запитала вона діловим тоном.

— Що ти маєш на увазі, говорячи про довіру?

— Я хочу послати листа Хуанові. У тебе є папір і конверт?

— Що ти хочеш йому написати?

Голос священика прозвучав застережливо.

— Дрібниці. Ти маєш слушність: треба себе вбезпечити. Якщо до півночі я не приїду в «Каса гранде», Хуан сповістить поліцію.

Альберді стенув плечима. Потім підійшов до письмового столу, дістав із шухляди папір і конверт, поклав їх перед сестрою.

— Зайди, Ігнасіо! — гукнув він до дверей.

На порозі з'явився високий худий хлопець.

У руках він тримав капелюха з широкими крисами, які носять робітники на плантаціях, а його чорні очі дивилися на нас з цікавістю й повагою.

— Підеш у «Каса гранде»!

Хлопець тривожно глянув на священика.

— Занесеш листа і віддаси його у власні руки сеньйору да Сільва.

— Гаразд, отче, — шанобливо вклонився хлопець. — Але я мав провести…

— Не треба. Ми поїдемо машиною!

Ігнасіо знову стурбувався.

— Але Маріо казав… — почав був він і затнувся.

Сеньйора де Ліма різко обернулася.

— Ти бачив мого сина?

— Звичайно. Ви — мати Маріо? — здивовано похитав він головою.

— Так. Я його мати. То Маріо в інституті?

— Авжеж, сеньйоро. І ви теж хочете туди поїхати? До чоловіка?

Сеньйора Долорес не зрозуміла.

— Ми їдемо всі втрьох.

— Ну, отож-бо я й кажу. А Маріо боявся, що ви не дозволите йому залишитися з батьком…

Сеньйора де Ліма розкрила з подиву рота.

— Мій чоловік в інституті?!

Ігнасіо запитливо глянув на священика.

— Ну, кажи, що знаєш, — поквапив його Альберді.

— Так, превелебний отче. Він там, сеньйоро.

— Ти бачив мого чоловіка? — запитала Долорес.

— Я не бачив, сеньйоро. Але чув, як він розмовляв з Маріо.

— Нічого не розумію. Звідкіля Карлос узявся в Боннарда? Ти напевне знаєш, що то був. мій чоловік?

— Маріо казав, що це його батько. Що, нарешті, вони зустрілися.

— Що-о-о?!

— Батько Маріо помер шість років тому, — поквапився я втрутитись.

Але Ігнасіо не здивувався, почувши мої слова. Тільки в очах його я помітив якийсь дивний блиск.

— Ну, звичайно. Помер шість років тому! — кивнув він. А потім, стишивши голос, схвильовано додав: — Але він там… у Бурта. Я сам чув, як він говорив з Маріо., Він там… у підвалі…

Сеньйора Долорес була майже непритомна.

Замість інституту Бурта ми поїхали в «Каса гранде». Сеньйора де Ліма, хоч і швидко спам'яталася після шоку, проте категорично сказала, що спершу мусить розповісти про все да Сільва і порадитися з ним. Священик Альберді був не дуже вдоволений таким поворотом справи, а можливо, просто не хотів зустрічатися з полковником, пропонуючи, щоб Долорес залишилася з Ігнасіо в «Каса гранде», а ми вдвох зараз же поїхали далі — в інститут. Проте моя клієнтка — в чому я не раз мав нагоду пересвідчитися — була особа вперта і так довго, майже всю дорогу, переконувала нас, що врешті-решт ми мусили поступитися.

Да Сільва ми не застали. Однак сеньйора Долорес почувала себе в нього як дома і, наказавши лакеєві провести нас до зали, пішла «почерпнути відомості».

Трохи згодом вона повернулась, оповістивши, що господар поїхав на лісопильню, бо там у нього якісь клопоти з робітниками, але вона розмовляла з ним по радіотелефону і він сказав, що повернеться через півгодини. Сеньйора Долорес наказала подати «чогось випити» і покликати Ігнасіо, що чекав у холі.

Хлопець дедалі дужче хвилювався і раз по раз розпачливо поглядав на священика, шукаючи в нього підтримки й допомоги, а можливо, навіть захисту від небезпеки. Зрештою, Альберді стримував, як міг, допитливі поривання своєї сестри, усвідомлюючи, що в такий спосіб од Ігнасіо багато не дізнаєшся. Переляканий хлопець відповідав на запитання сеньйори Долорес лаконічно, і лише заспокійливі слова священика схилили його до детальніших пояснень.

— Отже, Маріо ночував у тебе вдома, а не в інституті? Розкажи докладніше, як усе було. Ніхто не має ніяких претензій ні до тебе, ні до твоїх батьків. Навпаки, ми дуже вдячні вам за турботу про Маріо, — лагідно вмовляв Альберді. — Ну, коли він до вас прийшов?

Ігнасіо довірливо дивився на священика.