Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

й існували, то не розглядалися. Японці стали на шлях війни за прикладом інших. Цей шлях убачався їм цілком придатним, попри те, що технічне озброєння їхньої армії не могло рівнятися з напрацюваннями супротивників. Японців це не хвилювало: небезпідставно виносячи дух над матеріальним (до речі, Наполеон вважав, що дух співвідноситься до тіла як три до одного), вони готові були воювати з усім світом, позаяк покликав їх до цього імператор. Той самий камікадзе хоча й був переконаний, що поразка наблизить його країну до мети швидше, ніж перемога, із готовністю пішов на смерть. Вражаючи противника величезною кількістю прикладів незламності духу, врешті-решт Японія змушена була капітулювати. Здавалося б, цілковитий крах. Але саме в цей критичний момент і виявилися сповна гнучкість і сила духу нації.

Реальна сила японців, що допомогла їм перетворитися з мілітаристської в мирну націю, полягала у здатності визнати поразку не як цілковиту катастрофу, а лише як поразку попереднього курсу. У них існує етика прийняття альтернативи. Вони намагалися завоювати своє «належне місце» в світі засобами мілітаризму, але їм це не вдалося. І що ж? Уже на п’ятий день після капітуляції, ще до того, як американці десантувалися на острів, упливова токійська газета «Майніті Сімбун» писала: «Усе обернулося на краще для кінцевого порятунку Японії» (як тут не згадати провидця-камікадзе), а вже через десять днів газета «Іоміурі Хоті» проголосила «Початок Нового мистецтва й Нової культури», де йшлося: «У наших серцях повинне зостатися тверде переконання, що воєнна поразка не має стосунку до цінностей національної культури. Військова поразка мусить служити спонукальним стимулом…»

Японія не зациклювалася ні на бажаній перемозі, ні на прикрій поразці, і одне, й інше розглядаючи лише як засіб. Саме тому їм вистачило кількох днів, аби кардинально змінити курс. Ще раз звернуся до Роберта Гріна: «Перемога й поразка такі, якими ви їх робите; головне, як ви з ними вчините. Оскільки поразки неминучі в житті кожного з нас, вам необхідно оволодіти мистецтвом тримати удар і гідно — стратегічно — програвати. Дуже важливо, щоб, навіть програючи, ви зуміли завершити справу гідно, енергійно й на високій ноті: психологічно ви готові узяти реванш і перейти в атаку в наступному раунді. Як часто трапляється, що ті, кому дістається перемога, розслабляються й утрачають пильність, — тому ви повинні радіти неуспіху, вітати поразку, що допоможуть вам віднайти сили». Японці свою поразку використали віртуозно. Вони робили ставку на національні цінності, які, незалежно від того, перемагали вони чи програвали, залишалися незмінними, тому мети, яку не вдалося досягнути засобом перемоги, було досягнуто засобом поразки. Така здатність гідна поваги, захвату й наслідування. Японці зробили ще один величезний крок уперед. Першим був крок до мілітаризації. Ще півстоліття тому Японія бачилася світові (частково такою й була) феодальною відсталою країною. За кілька років до російсько-японської війни 1905-го військовий аташе Росії в Японії писав у своїх рапортах, що «збіжить не одне століття, перш ніж японська армія досягне такого морального фундаменту, на якому базується європейська армійська організація і зможе опинитися на рівні найслабшої європейської армії». А японцям вистачило зовсім коротенького відтинку часу, щоб переконати всіх (Росію насамперед, адже, по суті, завдали їй поразки) в протилежному. І це з їхніми мізерними ресурсами! Що не кажіть, є чому повчитися. Особливо нам — українцям (за інших мені душа не болить): мало не два десятиліття товчемося на одному місці, не придатні ні до війни, ні до миру… А все тому, що, як казав Кучма, національна ідея не спрацювала. Можна подумати, хтось її залучав. Хай мені хтось із трьох разів відповість, що таке цінності української національної культури, де вони наразі й коли востаннє їх залучали державотворці, лідери нації та пастирі народу до активного використання в ролі якщо не наріжного каменя, то бодай якоїсь другорядної деталі в цьому дитячому конструкторі для наших недолугих політиків?

— Ходи обідати.

Дайта вступає до кімнати й присідає поряд із мною на диван. Вона любить попеститися. Обіймаю її за стан.

— А на Міку не будемо чекати?

— Він поїсть у бабусі.

За столом я переповідаю Дайті те, що намислилося під час лежання на дивані. У такий спосіб ще раз прокручую словесний матеріал у голові, формуючи в певний логічний ряд. Дайта мовчки слухає. Упоравшись із борщем, я набираю обертів. Коли зайнятий сьорбанням і раз-у-раз носиш повну ложку до рота, мимоволі змушений проріджувати слова й утримуватися від різких рухів (а матеріал прямо-таки провокував мене на емоції), із гречаною кашею легше справлятися.

— Усе це цікаво, — нарешті озивається Дайта. — Однак прийнятно хіба що для філософів.

— До речі, про філософів. Щось там Ніцше, пригадується мені, торочив про війну. Здається, коли я його читав, то робив підкреслення.

Прошу Дайту принести книжку. Розказую, в якому кутку і на якій полиці вона стоїть. Це українське видання «Так казав Заратустра». Гортаю томик. Знаходжу потрібне підкреслення.

«Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки. І якщо ваша думка не вистоїть, то й тоді ваша чесність повинна святкувати перемогу!

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.

Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!

Можна мовчати й сидіти тихо лише тоді, коли є стріли і лук, — інакше панують балачки й чвари. Хай буде ваш мир перемогою!

Ви кажете, що добра справа навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яку справу освячує.

Війна й мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених».

— Годі, — зупиняє мене Дайта. — Досить із мене Ніцше. Не дивно, що він збожеволів. І судячи з тексту, значно раніше, ніж прийнято вважати.

Повертаюся до гречаної каші (до речі, стосовно доречності філософії за обіднім столом ще можна сперечатися, проте каша дуже смачна, приправлена шматочками м’яса та тушкованих печериць). Хоч це й дивно, але Ніцше мені