Райнер Марія Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

вдаватися до жестів чи рухів: та подоба була довершена, навіть коли я не рухався. Але ж варто було дізнатися, хто я, власне, такий, тож я трохи покрутився, а зрештою підняв обидві руки вгору, і цей довгий, немов чаклунський рух був, як я одразу помітив, єдиним слушним рухом. Але саме цієї врочистої миті я почув приглушений — адже я закутався, мов мумія — багатоголосий галас десь зовсім близько від себе; страшенно перелякавшись, я відвів очі від видива в дзеркалі й тяжко засмутився, збагнувши, що перекинув круглого столика, заставленого казна-чим, мабуть, дуже ламкими предметами. Я нахиливсь, як міг, і мої найгірші сподівання підтвердилися: складалося враження, що розбилося геть усе. Обидві непотрібні зелено-фіалкові порцелянові папуги, звичайно, розбилися, і то кожен по-своєму прикро. Коробка, з якої викотилися цукерки, схожі на кокони шовкопрядів, далеко відкинула від себе свою покришку, тож видніла тільки половина, другої взагалі десь не стало. Але найприкрішим був флакон, що розлетівся в друзки, і з нього вилились рештки якоїсь давньої есенції, що лишила на світлому паркеті пляму огидної конфігурації. Я притьмом витер її чимсь, що звисало з мене, але від цього вона стала ще чорніша й огидніша. Я був просто в розпачі. Я випростався й шукав якогось предмета, яким можна було б усе виправити. Але не знаходив нічого. До того ж мені було так незручно дивитись і ворушитися, що в мені наростала лють проти мого безглуздого становища, бо я вже нічого не розумів. Я намагався все роздерти, але шмаття тільки щільніше охоплювало тіло. Шнури мантії душили мене, закручена тканина стискала голову, немов хто з дедалі більшою силою зачісував її. Повітря стало каламутним і мов прибитим давніми пахощами розлитої рідини.

Розгніваний і розпашілий, я зупинився перед дзеркалом і насилу міг добачити крізь маску, як ворушаться мої руки. Але дзеркало тільки й чекало цієї миті. Для нього настала мить розплати. Поки я, щоразу більше пригнічений, намагався якось виплутатися зі своїх оболонок мумії, дзеркало, не знаю як, змусило мене поглянути на нього і продиктувало мені образ, ні, реальність, чужу, незбагненну страхітливу реальність, яка пронизала мене всупереч моїй волі: адже тепер воно було сильнішим, а я був дзеркалом. Я дивився на великого, страхітливого незнайомця перед собою, і мені видалося страхітливим перебувати з ним на самоті. Але тієї самої миті, коли я думав про це, сталося несподіване: я просто знетямився і впав. Якусь мить я відчував невимовну, зболену й марну тугу за собою, а потім був тільки він, не було нічого, крім нього.

Я вибіг звідти, але біг тепер уже він. Він натикався геть на все, бо ж не знав будинку, біг, невідомо куди, вискочив на сходи, натрапив на людину, що з криком відсахнулася. Розчахнулися двері, і з них вийшло багато людей. Ох, ох, як було добре впізнати їх! Там була Сіверсен, добра Сіверсен, покоївка і доглядач срібного посуду: тепер усе мало скінчитися. Але вони не підскочили до мене й не рятували мене: їхня жорстокість не мала меж. Вони стояли і реготали, Господи, вони могли стояти і реготати! Я плакав, але маска не пропускала сліз, вони бігли під нею мені по обличчю й одразу висихали, знову бігли і знову висихали. Зрештою я став навколішки перед ними, і то так, як ніколи не ставала жодна людина: впав на коліна, підніс до них руки і благав: «Зніміть, якщо можна, заберіть її!» — але вони не чули мене, я вже не мав голосу.

Сіверсен аж до своєї смерті розповідала, як я впав, а вони й далі реготали, думаючи, ніби так і годиться. Вони звикли до такого зі мною. Але я й далі лежав на підлозі й не відповідав. Вони перелякалися, коли нарешті збагнули, що я лежу непритомний, мов колода в тих запиналах, точнісінько, мов колода.

Час минав несподівано швидко і раптом зайшов так далеко, що знову настала пора запросити проповідника доктора Єсперсена. Відбувся тяжкий і нудний для всіх сніданок. Звикнувши до вкрай побожної громади, де кожен самозречено намагався догодити йому, проповідник почувався в нас незатишно: так би мовити, лежав на землі, мов риба, й сапав. Дихання зябрами, яке він розвинув у собі, відбувалося на превелику силу, утворювалися пухирці, та й усе інше зазнавало небезпеки. Тем для розмов, якщо хочете бути точним, не існувало взагалі, якісь рештки висловлювали коштом неймовірних зусиль, кінчалися всі словесні запаси. У нашому домі доктор Єсперсен був змушений обмежуватися тим, що ставав наче приватною особою, але саме нею він ніколи й не був. На його думку, його приставили працювати в галузі душі. Душа була для нього громадською установою, яку він представляв, тож він дбав, щоб завжди перебувати при виконанні службових обов'язків, навіть під час спілкування зі своєю дружиною — «скромною, вірною, ощасливленою народженням дітей Ребекою», як сказав Лафатер із приводу якогось іншого випадку.

(А втім, що стосується мого батька, його ставлення до Бога було цілком коректним і сповненим бездоганної чемності. В церкві мені інколи здавалося, ніби батько був єгермейстером Бога, коли він стояв там, чекав і вклонявся. Натомість татап, здається, відчувала образу, що хтось може перебувати з Господом у таких чемних відносинах. Якби вона належала до релігії з виразними і докладно виписаними обрядами, для неї було б блаженством годинами вистоювати навколішки, падати ниць і хреститися, підносячи руку до грудей і до пліч. Вона, власне, й не вчила мене молитися, але тішилася, коли я охоче ставав навколішки і то згинав руки, то, випроставши, складав перед собою залежно від того, який жест даної миті видавався мені промовистішим. Майже полишений у спокої, я досить рано пройшов кілька стадій розвитку, які тільки набагато пізніше, за часів розпачу, пов'язав із Богом, і то з такою силою, що Бог постав переді мною і впав майже тієї самої миті. Зрозуміло, що потім я був змушений починати спочатку. Інколи під час цього початку я думав, що мені знадобилася б татап, хоча, звичайно, такі речі краще починати самому. А до того ж вона давно померла.)[62]

До доктора Єсперсена татап могла ставитись майже нешанобливо. Встрявала в розмови з ним, які він сприймав поважно, а коли згодом він починав сам себе слухати, вважала, що досить, і зненацька