Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Гілея 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Гілея" автора Микола Якович Зарудний. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 127
Перейти на сторінку:
біля рогачів стоїш? — На порозі мати з мискою яблук, а за нею батько, припорошений снігом.

— Я не знаю, — перше, що спало на думку, сказала Настуня, — щось кипіло в печі...

— Нам здалося, — підтвердив Мірошник.

Сідайте до столу, а воно собі хай кипить, — припрошував Ілько. — Ну й мете! Як це ви поїдете, Романе Олексійовичу?

— Якось доберемося.

Мірошник так і не сів до столу, бо ввійшов шофер:

— Поїдемо, Романе Олексійовичу, бо замете дорогу.

— Справді, пора, — подивився на годинника Мірошник і почав одягатися.

Ілько щось шепнув Тетяні, вона вийшла в сіни і подала Мірошнику невеличкий згорточок.

— Це вам трохи м’яса та сала, не погребуйте, Романе Олексійовичу. І яблучок дам...

— Та що ви, Тетяно Василівно! — замахав руками Мірошник. — Не треба, нічого не треба.

— Дружині гостинчика передасте, а діткам яблучок, — не відставала Тетяна.

— Тетяно Василівно, — відвів її руки Мірошник. — Нема у мене дружини.

— А де ж вона? — здивувалася Тетяна, мовби й справді цього не знала.

— Нема, — посміхнувся Мірошник. — Сам живу...

Ілько з Тетяною провели Мірошника до воріт. Весь взвод припав до шибок, не розуміючи, чого стоїть у кутку Настуня, та ще й, дурна, плаче.


* * *


Тетяна прибирала зі столу сама, бо в Настуні розболілася голова і вона лягла на своє вузеньке ліжечко, що стояло в комірчині, ще й рядно на одвірки почепила, бо дверей не було.

Ілько сидів біля печі і курив, пускаючи дим у комин.

— От якого гостя мали, Таню! — аж сяє Ілько.

— Твоя правда, не в кожного секретар районної партії обідає, — погоджується Тетяна. — Простий хлопець...

— Солдат...

— І видно, що без ока жіночого живе — худий... Чи він розведений, чи й не женився?

— То його діло... Жаль, що я його про курси не розпитав, як воно там буде. На державному пайку чи на своїх харчах?..

— Тобі ті курси потрібні, нещастя моє! — згадала свою біду Тетяна.

Зараз почнеться, подумав Ілько, і почав одягатися.

— Куди ж це ти? — спитала Тетяна.

— Чоботи Настині візьму.

— Та не барися ж! — наказала Тетяна.

Ілько через став, по льоду, добрався до виселка і постукав у Миронові двері.

— А я вже чекаю! — радісно зустрів швець Ілька. — Могорич з тебе. Не чоботи, а картинка писана. Хай хоч на ковзанах, хоч на підошвах — не порве.

Мирон дістав з-під лави невеличкі хлопчачі чобітків витер рукавом переди і подав остовпілому Ількові.

— Ти... ти що мені даєш, Мироне? — здивувався Ілько. — Це не мої... Я просив, щоб на підборах височеньких, і мірку ж ти знімав.

— Як не твої? — і собі здивувався Мирон. — Я ще не осліп. Що було сказано, те й пошив!

— Що ж тобі було сказано? — нічого не міг збагнути Ілько.

— Спочатку ти мені сказав, щоб тобі шити...

— Казав...

— Потім з Тетяни звелів мірку зняти...

— Ні, для Настуні сказано було тобі шити!

— Правильно, — погодився Мирон. — Я уже й колодку вибрав по мірці та якось прибіг твій Петрусь і каже: «Сказала вчора вночі мама, щоб на мене чоботи шили». Ось і пошив... Зносу не буде, чи на ковзанах, чи так на...

— Як бідному женитися, то й ніч мала, — сказав Ілько, загорнув чобітки в мішечок та й пішов додому.

9

«Маруся прочитала мені любовну записку від Васі Каплуна. А мені ще ніхто не написав, і я дуже переживаю. Ну, нічого, буду чекати...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Кожного ранку капітан медичної служби Іраклій Давидович Гогоберідзе доповідав генералу про стан хворого. Криза минула, і Запорожний почував себе краще.

— Ти, Іраклію, постав мені його на ноги, — просив чи наказував Чоботар, — одне слово, відремонтуй капітально.

— Я все зроблю, товаришу генерал, буде як штик, — запевнив капітан.

Коли Івана привезли до санчастини аеродрому, Чоботар наказав було підготувати літак і везти Запорожного до Києва, але Гогоберідзе запротестував, вбачаючи в цьому посягання на його лікарську честь і авторитет.

— Через місяць, Дмитре Корнійовичу, ви зможете послати його в політ, за це відповідаю я, — сказав Іраклій. — І я був би поганим лікарем, якби погодився на евакуацію, так? — ставити категоричні запитання було звичкою Гогоберідзе.

Генерал погодився, а що хворих серед льотного складу й обслуги аеродрому тоді не було, то Іраклій Давидович весь свій час віддавав Івану. Він пройнявся особливою повагою до свого пацієнта, коли дізнався, що Запорожний у війну служив у ескадрильї генерала і був відчайдушним винищувачем.

Вже після першого обстеження Іраклій Давидович зрозумів, що рани відкрилися від фізичного перенапруження, бо якихось інших симптомів не було, а якщо до цього додати і нервове виснаження, то стан хворого був тяжкий. Він ще більш ускладнився, коли сталося те, чого найбільше боявся Гогоберідзе, — почалося двостороннє запалення легенів. Іраклій по радіо зв’язався зі своїми друзями з окружного госпіталю, і на аеродром були доставлені необхідні ліки.

Два тижні Іраклій не відходив од Запорожного. Так і спав у його палаті.

1 ... 34 35 36 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гілея"