Тарас Антипович - Помирана

бігав поміж односельцями, силкуючись рятувати від розправи кротодилове потомство. Звідусіль ловив стусани, а нарвавшись на Скирту, що гамселила підземну живність залізним прутом, ледь не розділив долю невинно убієнних тваринок. Він врешті схопив із землі одне пискляве дитинча й, запхавши його за пазуху, віддалився на безпечну відстань, сповнений скорботи і безсилої гуманності.

Ближче до ночі розпалили вогнище. На шампурах, піках і штирях різноманітних калібрів зашкварчали хвостаті тушки. Доктор Фрезе з нагоди свята приніс зі свого схрону мензурку жовтого спирту з підозрілим осадом на дні. Навіть розбавлений водою, він обпікав горлянки коритян, що геть відвикли від такої радості і миттєво хмеліли.

— Батя мій любив казать: «При Кориті будем ситі». Так і єсть! — палко заговорила Тузиха. — Того за Корито й борьба була. Якось понаїхали Оті з-за Колючки, шоб вагонами по рейках нас повивозить звідсіля. В намордниках ходили, сопіли. Казали, шо жить тут не можна, а самі тільки й думали, щоб туто самим поселиться. Я ше мала була, а помню. Так наші тоді краном ті вагони повивертали ханакус. А потім і сам кран завалили. Так воно ото й лежить.

— Уміли жить наші люди! — піддакнув хтось, уплітаючи кротодила.

Розімліла Тузиха встала і, відштовхнувши Божену, раптом повісилась на шию Нельсону.

— Розумака наш, голова! Шо б ми без тебе… — заговорила з придихом.

— Ну-ну, — знітився Нельсон. — То Савина мисля була.

— О, за Саву! — видрала Тузиха кухоль із чиєїсь руки.

Вона хильнула, втерлася рукавом і, набравши повітря, грянула:

— Доля на-ша ота-каааа…

— Авто-но-мі-каааа! — підхопили коритяни.

— Горда жизнь і смерть лег-каааа…

— Авто-но-мі-каааа! — нерівно слідували за нею голоси.

Піддавшись колективному пориву, глухий Момот теж загудів. Його важке безсловесне соло попливло над незграбним хором, як дирижабль.

* * *

Нельсон видовбав у дерев’яному брускові борозну для короткої стріли. Прикріпив на його торці ресору від легкової автівки, спробував її на пружність. Заходився кріпити на кінці ресори тятиву з вірьовки, вмоченої в розтоплену смолу.

Божена погріла руки над пічкою, приклала до свого живота. Під стелею на шнурку в’ялились мальки-кротодили з розпанаханими черевцями, розведеними на боки з допомогою шпичок.

— Ну, і шо то таке буде? — обвела вона оком весь робочий гармидер у кімнаті.

— Як чорнуха потече, її захищать тре’. Одстрілюваться будем, — пояснив Нельсон.

— Од кого?

— Од кого хоч. На чорнуху точно охотники найдуться.

Нельсон вклав у борозну дерев’яну стрілу, придивився, як вона лежить. Заходився монтувати спусковий механізм. У двері двічі постукали, а потім Пабло вбіг у кімнату. На ньому були забрьохані штани з церати і завелика куртка, що з’їхала з плеча — Захурова.

— Нема. Не вернувся, — проказав він монотонно, щоб не зірватися на плач.

— Ти людей позбирав?

— Не йдуть!

На пустирі біля Корита, як рибалки на льоду, човпіли Базука, Веня та інші ланці, що пізнали вчорашній ловецький азарт. Вони завмерли над кротовинами в зосередженому мовчанні. Лише зрідка розтирали змерзлі плечі, незлостиво клянучи холодний атмосферний фронт.

— Пішли Захура шукать. Ти район знаєш, — кинув Нельсон Базуці.

— Тсс. Я тут пожду. Мо’, ше шось вилізе, — прошепотів Базука. — А потім коло Корита прочешем з усіх боків.

— Поназбирували тої нечисті, а все вам мало… — докоряв Пабло.

— Сарадіп, я щас дірок у тобі наверчу і спереду, і ззаду! — обрубав його Веня, мацаючи свої штирі, імплантовані в кулак. На його голову, обмотану брудно-зеленою камуфляжною банданою, сіла сиза пір’їна. Голуб промайнув над землею, та не наважився сісти.

* * *

Нельсон вийшов із будки Кабигроба, опустив так і не розряджений самостріл. Зиркнув на розпухлі від порожнечі навколишні сараї, на посипану попелом доріжку перед хатою. Життя у цих місцях видавалося чимсь цілком недоречним.

— В хаті голяк. Обійдем, — махнув Нельсон розгубленому Пабло.

Вони обігнули халупу, зазирнули в нужник без даху — чотири кілочки, обтягнуті квітчастою цератою. Всередині, на краю ями, лежав напівмертвий птах, придушений сильцем. Кліпати ще міг, але голови не зводив — знав, що вже прилетів.

— Чого він птичку не з’їв? — задумався Пабло вголос. Над бляшаним переніссям у нього з’явилася зморшка задуми.

Нельсон наступив на в’язку колючого дроту з налиплими обривками старих газет. Шип пробив стерту підошву, кольнув п’яту, як недобрий здогад — душу. Піщана поземка стелилася під ногами. Огорожа з профнастилу, що колись оточувала обійстя, упала. Лише стовпи подекуди стриміли, наче зуби велета.

— Не пойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать — і вже сам себе не находиш, — проказав Нельсон похмуро.

Він не знав, що робити далі. Точніше, запевняв себе, що не знає, в слабодухому намаганні відтягнути прихід поганих новин.

— А як це воно — мужика любить? — брякнув Нельсон знічев’я.

— Важко, — зітхнув Пабло.

* * *

Гена задивися на те, як квапливо одягається Майя, плутаючи холоші комбінезона. Він переможно защепив штани.

— Було круто, дялбакус, — промовив самовдоволено.

— Та не дуже, рабой, — скривилась Майя.

Вона закуталась у шарф, зсутулила плечі й запхала руки в благеньку муфту. У цю мить її коробило від власного тіла — навіть міліметра своєї шкіри не могла бачити.

— Ну, вшивайся вже, — кишнула вона.

— Я тобі на другий раз зерна принесу коричневого. Натягав із ящика, поки Кабигроб не спалив усе. Вариш — і каша-малаша виходе, — пообіцяв Гена, збираючи манатки.

Вона не могла навіть