Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

class="book">— І багато таких, як ви, у війську Делагарді? — поцікавився Жолкевський.

— Чимало невдоволених, — підтвердив барон.

— Хіба вам не прислали платню?

— Вчора увечері...

— Себто?..

— Військо чуло про триста тисяч золотих, але до нього вони ще не дійшли. Зараз граф перебуває у селі Клушино, де зупинився князь Дмитро Шуйський. Там у них бенкет, а заодно і військова рада.

— Що вони вирішили? Ви знаєте? — допитувався Жолкевський.

— Так, ваша милість, знаю. Я був на цьому бенкеті.

— І про що вони говорили на бенкеті?

— Граф Делагарді розповідав присутнім, що свого часу, коли він був узятий в полон при Вольмарі[36], гетьман подарував йому рисячу шубу, а у нього тепер є для вас соболина, якою він вас і віддячить.

— Тобто граф має намір взяти мене в полон?

— Саме так, ваша милосте!

— Які плани князя?

— Князь Шуйський планує напасти на вашу милість сьогодні в обід.

— Чому саме в обід?

— До того часу повинні роздати гроші.

— Князь знає про нас?

— Знає. Він вважає, що вісім тисяч війська вашої милості не страшні йому.

Станіслав Жолкевський відпустив полонених з ротмістром і розпорядився скликати всіх командирів вище ротмістра. Для наради колону зупиняти не стали. Щоб не сповільнювати і без цього повільне просування війська, частина колони попереду гетьмана прискорила рух. Таким чином у колоні утворилося рухоме вільне місце, куди й заспішили командири. Коли зібралися всі, Жолкевський почав:

— Панове, змушений повідомити вам, що на відстані шести миль звідси нас чекає неприятель, основу якого складають наймані війська шведської корони. Шведи, німці та французи поставлені проти нашого лівого крила. Московити — у центрі і справа. Проти нас виставлені близько тридцяти тисяч війська, ще п’ять перебувають за шість миль звідси і до початку битви не встигнуть. Погано те, що ми не зможемо одночасно вдарити всією своєю силою. Колона надто розтягнулася. Та й обидва фальконети застрягли в багнюці. Пане Зборовський!

— Так, вашмость!

— Ваші гусари йдуть першими.

— Слухаюсь!

— Як тільки вийдете з лісу, одразу беріть управо і, згрупувавшись, негайно атакуєте ворога навпроти себе.

— Слухаюсь!

— Пане Струсь! Ви так само берете вліво. Вам належить розбити шведів.

— Зробимо! — з готовністю сказав Микола Струсь.

— Пане Порицький! Ви і ваші лісовчики маєте прикрити лівий фланг пана Струся. Там протікає невеличка річка... — Жолкевський запнувся.

— Вдовка, — прийшов на допомогу всезнаючий Неведоровський.

— Так, Вдовка, але назва не має значення: на ній однаково не написано, як вона називається. Ваше завдання — не дати ворогу зайти в тил гусарам пана Струся.

— Зрозуміло, — відповів князь Ян Порицький.

— Добре! Пане Казановський! Ви те саме робите на правому крилі пана Зборовського. Там також протікає річка, і я не знаю її назви.

— Гжать!

Це знову прохопився Неведоровський.

— Зробимо! — підтвердив Ян Казановський.

— До вас пізніше приєднається Станіслав Дуниковський, а до Порицького — Пясковський із гайдуками. Там же поставите фальконети.

— Люди стомлені, — обережно нагадав Микола Струсь. — Їм хоча би годину перепочити.

— Я розумію, що ви бережете своїх людей, пане старосто! — відповів Жолкевський. — Але прошу взяти до уваги, що неприятеля вп’ятеро більше, вони стоять за гатями і вдень отримають платню, яка підсилить їхнє бажання воювати.

Станіслав Жолкевський замовк. Він подивився вперед, де над лісом вже вгадувалися освітлені сонцем найвищі вершечки дерев.

— Нехай допоможе нам Бог! — сказав він і перехрестився.

Тим часом вістуни попередили, що голова колони полишила ліс.

На них за довгими гатями, що межували з небагатьма проходами, вже чекало об’єднане військо князя Дмитра Шуйського.

15

Станіслав Жолкевський пильно вдивлявся у неприятеля. Гай-гай, навіть розмінявши сьомий десяток, він не може скаржитися на очі. Йому не треба навіть мружитися, щоб розгледіти усе поле майбутньої битви. Найперше кинулися в очі тини. Вони перетинали все поле майбутньої битви і пролягли майже на дві милі. За інших, спокійніших обставин, за тинами накидали землю, перетворюючи їх на неприступні редути. Але князь Шуйський, видно, не планував саме тут давати вирішальну битву, а вже після обіду вирушити на допомогу обложеним у Царевому Займищі, щоб на місці розбити невеликий загін поляків. Почувши про наближення неприятеля, брат царя все ж розпорядився виставити перед військом тини. Тепер вони розділяли два війська: одне — майже сорокатисячне об’єднане військо московського царя та шведських найманців, серед яких найбільше було німців, та інше, десятитисячне, гетьмана Жолкевського, основна частина якого ще тільки виходила з лісу. Між тинами московити залишили два широкі проходи, навпроти яких стояли готові до бою чотирикутники стрільців на правому крилі і не менш грізні найманці з легкими мушкетами на лівому.

Виходило так, що ніяка сторона не могла зараз атакувати. Станіслав Жолкевський не ризикнув наступати, поки не підійдуть основні сили, а московське військо чекало наказу князя Дмитра Шуйського. Але той, перебуваючи за декілька миль звідси у Клушино, не спішив посилати військо у бій: він небезпідставно вважав, що при такому несприятливому співвідношенні сил польський гетьман не наважиться нападати, а решта почекають, поки князь поборе похмілля після вчорашнього.

Гетьман Жолкевський бачив, що з кожною хвилиною втрачає шанс виграти битву. Він бачив, що війська повільно (аж надто повільно, як на нього) виходять