Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Литви та її інкорпорацію до складу Польської держави. Згодом Ягайло, вже як польський король Владислав, доклав чимало зусиль, аби, згідно з угодою, навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської. Та попри це ВКЛ зберегло свою політичну окремішність. При цьому укладена в Крево унія відкрила шлях соціокультурній переорієнтації етнічної Литви, стала поворотним історичним моментом її історії[192].

Другий — федеративно-земський період — розвитку ВКЛ розпочався ліквідацією удільної системи і закінчився встановленням єдинодержавності. Держава стала союзом земель. Проте кожна земля зберегла майже всі державні права (власні закони і звичаєве право, дещо обмежене право зовнішніх зносин, власну верховну владу та систему фінансового управління).

Третій період характеризувався втратою федеративного характеру державного устрою і встановленням єдинодержавності. Визначальним тут уважається запровадження загальностанових привілеїв. Об’єднання ВКЛ з КП, що de jure закріплювалося Люблінською унією 1569 р. і знайшло свій вираз насамперед у організації єдиної верховної влади (короля, сейму і ради), фактично залишило князівство «саіет і nieruszonem». Адже навіть у XVI ст. провідним принципом державного устрою ВКЛ залишався територіально-федеративний. М. О. Максимейко вважав, що в тенденції до місцевого партикуляризму полягала логіка розвитку цієї держави, що її «землі», наділені у часи князювання Казимира Ягеллончика (1440–1492 рр.) спеціальними обласними привілеями, у XV–XVI ст. за своїм статусом наближалися до удільних князівств попередніх часів[193].

Інкорпорація українських земель до Речі Посполитої однак не принесла кардинальних змін у владних відносинах. Зокрема, на думку Н. М. Яковенко, для мешканців українських земель держава була категорією абстрактною — своєрідним придатком до особи правителя. А позаяк упродовж XVI ст. він був одночасно великим князем литовським і польським королем, то акт Люблінської унії, з точки зору сучасників, не становив чогось епохального — тим більше, що місцеві політичні інститути залишилися незмінними[194]. Така інкорпорація своєю чергою витворила на цих територіях феномен ексклюзивного права щодо інших коронних земель, оскільки за їх мешканцями залишилося право судитися за II Литовським (Волинським) статутом[195]. «Власне право» дозволяло, зокрема, відмовлятися від використання приписів коронних законодавчих актів як допоміжних у правових колізіях, які не регулювалися Волинським статутом.

З таким перебігом становлення і організації політико-державної влади цілком корелюється й еволюція судової влади. Так, у федеративно-князівський період існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, церковні суди, общинні суди. Упродовж другого (федеративно-земського) періоду суд, як і раніше, не був відокремлений від адміністрації, складаючи елемент привілею на уряд, мав персональний характер і на місцевому рівні ототожнювався з особою великокняжого намісника. Водночас виникло чимало нових видів судів, оскільки державна влада надала судові повноваження магнатам і шляхті (в третейських і доменіальних судах), міщанам (у судах міст-магдебургій), національним меншинам (у судах для інородців), окремим особам за прямим дорученням великого князя (комісарам, маршалку, пани-раді). Пояснюється така диференціація судових функцій передусім тим, що напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постійного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила зосереджуватися на військових справах та безпосередньо пов’язаних із ними фінансових; всі ж інші, зокрема й судові, розглядалися як другорядні. Інша причина полягала в посиленні протягом XV ст. корпоратизації суспільства. Одночасно існували судові привілеї і судові імунітети, які були наочним підтвердженням соціального статусу їхніх власників.

Загалом можна погодитися з твердженням С. Г. Ковальової, що суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню, державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником[196].

З першої половини XVI ст. у ВКЛ помітно посилюється роль шляхти, яка розпочала змагання за рівність із магнатами у правах, зокрема і в галузі судівництва. На сеймах 1547, 1551, 1554 років шляхта наполегливо порушувала питання про скасування судових привілеїв магнатів і створення шляхетських судів. Це стало передумовою подальшої судової реформи 1564–1566 рр. На Віленському сеймі 1565–1566 рр. ВКЛ було поділене на 30 судових повітів і в кожному повітовому центрі запроваджувалося три типи судів: земські — для розгляду цивільних справ, гродські — для розгляду справ кримінальних, підкоморські — для розгляду земельних справ.

II Литовський статут 1566 р. через запровадження уряду земського судді законодавчо закріпив початок виокремлення судової влади в державі як системи спеціальних інституцій. Право обирати членів земського суду — суддю, підсудка і писаря — було надано місцевій шляхті. Водночас створювався механізм державного впливу на цей процес: шляхтою обиралося чотири кандидатури на кожну посаду («людей добрих, доброчесних, розторопних, обізнаних у праві, шляхетського роду, здавна осілих у тому повіті, не іншої віри, тільки християнської» (розд. IV, арт. 1), а великий князь мав за власним вибором затвердити одного з цих претендентів. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном у присутності місцевої шляхти. Суддя, підсудок і писар зобов’язувалися з традиційною формулою, що збереглася від давніх часів, виконувати свої обов’язки, «не зважаючи на вищий або підлий стан, на достоїнства і посади, на багатого або вбогого, на приятеля кревного, ані на неприятеля, на тутешнього, ані на гостя не дивлячись, ні за приязню, ні за важністю, ні з остраху, ні за обіцянки і подарунки, ані сподіваючись пізнішого подарунка або якої винагороди, і без упередженості до сторони, і не побоюючись насильства, помсти, погрози, але самого Бога і його святу справедливість і право посполите і сумління своє перед очима маючи…» (розд. IV,