Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

Симон Васильович хотів було розвернутися і прискорити крок, але де там! Снігу навалило стільки, що він устиг би зробити лише один рух. Тож розвернувся, готовий зустрітися віч-на-віч. Лезо ножа блиснуло перед очима Петлюри, він в останній момент устиг ухилитися, і солдат мов провалився в порожнечу.

Уперше смерть була так близько! Уперше Симон Васильович дивився в очі своєму ворогові й не міг зрозуміти, як чинити. Тим часом солдат знову звівся на ноги, повільно, уже не поспішаючи, підняв ніж і засопів.

— Послухай, краще не треба. Розійдемося по-доброму, — тремтячим голосом сказав Симон Васильович.

— Ще чого! — прошипів солдат, думаючи, з якого боку йому зайти.

Петлюра намацав кобуру й дістав револьвер.

— Чого ти хочеш? — спитав Симон Васильович.

— Зарізати тебе як свиню! — прогарчав солдат.

Він зробив обманний маневр, удав, що намагається зайти зліва, а тоді викинув ніж праворуч і з розмаху, немов маленькою шаблею, вдарив по правій руці Петлюри. Симон Васильович не встиг відвести руку, лезо легко розпороло його шкіряну куртку, сорочку, дістало до шкіри, залишивши подряпину. Від болю Петлюра скрикнув і випустив з руки револьвер, який упав у сніг, наче камінь у воду. Але водночас Симон Васильович інстинктивно відступив, і коли перед ним пролетів другий удар, то зміг уберегтися. А солдат не зупинявся — він замахувався по довгій траєкторії і викидав ніж уперед. Симон Васильович задкував і намагався не підставлятися.

— Стій, стій! Чого ти хочеш? — знову повторив Петлюра.

— Зарізати тебе як собаку, буржуазна гниль, — прохрипів солдат.

— Хто ти?

— Той, хто не залишить від тебе й мокрого сліду.

— Це помилка! Чуєш, помилка!

— Це твоє життя — помилка. Зараз я її виправлю.

Солдат кинувся на Петлюру, намагаючись вразити його, але той ухилявся. Нарешті нападник зробив випад, а Симон Васильович, несподівано навіть для самого себе, врізав йому кулаком в обличчя. Той відскочив. Але другий удар повалив його в сніг. Солдат упав, занурившись із головою в холодну пухнасту масу, і на якусь мить втратив орієнтацію. Не гаючи ні секунди, Симон Васильович кинувся до того місця, де впав револьвер, і почав нишпорити в снігу. Слід було за будь-яку ціну знайти зброю. Тим часом солдат підвівся, здивовано роззирнувся і помітив Петлюру.

Як уникнути своєї долі? Чи є шляхи в людини, якими б вона пішла, а коли відчувала біду, звернула б убік? Чи можливо таке, щоб утекти від призначеного тобі? Хто ставив собі питання, чому злий фатум завжди виграє? Як обдурити самого Бога?

Симон Васильович нишпорив у сніговій масі, його руки вже задубіли, пальці майже оніміли. А солдат уже прямував до Петлюри, щоб завершити свою брудну справу. Був сповнений образи через своє жебрацьке існування: його сім’я голодувала в той час, коли пани викидали їжу на смітник, і десятки маленьких дітей копирсалися в помийній ямі за панським двором у надії знайти бодай поїдену цвіллю шкоринку хліба. В одну мить пригадав, як за панським маєтком у тій величезній ямі він маленькими рученятами витягнув з великої купи гною курячу кістку з ледь помітним нашаруванням м’яса — і щасливий, що у нього є пожива, вп’явся зубами в смердючу їжу. І зараз від усвідомлення своєї ганьби солдат закричав. Це був несамовитий крик — такий, які лунають на полі бою, коли відірвало руку або ногу і немає сил стриматися, бо розірвана плоть посилає в мозок мільйони сигналів лиха. Так кричать у муках на столі ката; так кричать на операційному столі польового військового госпіталю, коли гостра пилка молодого лікаря вгризається в кістку пораненого бійця. Так кричать від безсилля. Крик — біль.

Солдат побіг. В його очах з’явилися сльози, які майже миттєво перетворювалися на маленькі крижинки. Він мчав, щоб поквитатися зі своєю долею, наївно думаючи, що вбивство дасть йому змогу скинути ланцюги з душі, позбутися настирливого смороду гниючої курячої плоті, яка досі витала у нього перед обличчям. Ось вона — помста. Зараз стане легше.

Цієї миті Симон Васильович намацав револьвер, розвернувся і побачив перед собою вбивцю, який знову замахнувся ножем, але поцілив цього разу в ліву руку. Гострий біль пронизав тіло, але, подолавши його, Петлюра примудрився натиснути на спусковий гачок. Пролунав постріл, куля поцілила в праву руку кривдника, і той завив, а ніж випав з його долоні. Обидва були поранені й не могли далі битися.

Солдат розм’як, згорбився, опустився на коліна. Він не намагався втекти, розуміючи, що дні його полічені. Симон Васильович тремтів, рука з револьвером вібрувала, він тримав ворога на прицілі.

— Ну ж бо, стріляй, собако.

— Я не знаю… Не знаю, що ти собі вбив у голову, але ти мене явно з кимось переплутав.

Петлюра тяжко дихав. Йому хотілося зараз же завершити справу — пристрелити нахабу, та й край.

— Бий, падло. Бий.

Солдат схопився за поранену руку, змирився зі своєю долею.

— Не розумію. Я ж тільки хотів, щоб у мого народу була своя країна.

— Брешеш, буржуазне падло. Хочеш повернути порядки, як за часів гетьмана.

— То ось у чому справа… Тобі наторочили, що я ображаю робітників і селян…

— Ти такий, як усі. Ось більшовики…

— Стій. Я все зрозумів. Ти ж бачиш, що я можу тебе пристрелити?

— Стріляй, стерво!

— Гм. Ось як.

Симон Васильович подивився на солдата й раптом крізь сіру пелену побачив тоненькі смужки крижинок на віях. Це видовище зачарувало Петлюру, він зрозумів, що це сльози, які замерзли в зимову холодну ніч. Вони стояли один навпроти одного, і життя одного було в руках іншого.

— Гаразд. Нехай буде так.

— Тільки не тягни, сволото.

— Ну, якщо ти