Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Однак у кроїльних книгах Алєксєя Міхайловича зберігся запис, що містить подробиці сарафана разом із мірками і всілякими прикрасами: “1637 год, июня 20, скроен государю сарафан тафта чревчата, длина 1 аршин 15 вершков, позади 1 аршин 13 вершков, рукава длина 1 аршин 6 вершков, тафты вышло 7,5 аршин, подпушка тафты желта (1 с четвертью аршин) нашивка сверху, пуговки... обшиваны золотом пряденым шолк зелен, с золотом, деланы в мастерской палате”.

Цар Міхаіл Фьодорович розумівся на сарафанах. Жіночий сарафан XVIII — перша пол. XIX ст.

Перші сарафани були як з рукавами, так і без них. Рукави могли бути зйомними — тоді їх тимчасово прив’язували, пристьобували або пришивали до плечової частини, при цьому пройма під рукою залишалася незшитою. Туди просовували руки, а самі рукави, будучи не тільки дуже довгими, а й гранично вузькими, виявлялися чисто декоративним елементом і зазвичай їх зав’язували ззаду. Назва “сарафан” закріпилася, ймовірно, спочатку за функцією (особливо святковий, дорогий одяг), а вже потім за кроєм (одяг без рукавів).

Одна з найраніших згадок про жіночий сарафан належить також до XVII століття. В описі майна московських цариць є такий запис: “Саян немецкий с подолником шит по черному бархату, алтабасом, около алтабасов веревочки золотые...”

З цього часу сарафан почав витискати з моди традиційну поньову і поширився повсюдно, зокрема й у сільській місцевості.

Однак так було до Пєтра I. Після того як він силоміць змусив знать переодягнутися в європейське вбрання, заборонивши своїми указами колишню “азійщину”, про сарафани при дворі на деякий час забули.

Однак укази Пєтра I, що забороняли носіння, виробництво і продаж російського одягу, не поширювалися на нижчі стани, які становили більшу частину населення Росії. Тому в пєтровську епоху традиційний російський сарафан стали вважати одягом купецьких дочок, простолюдинок і селянок. Сарафани шили з різних тканин: льону, ситцю, сукна, сермяжини (напіввовняної тканини з конопляною основою) та інших. Для весілля — з парчі, шовку і тафти.

Зазвичай сарафан був червоного кольору і його прикрашали різноманітними вишивками та бісером. Що далі на північ, то більше замість червоних сарафанів зустрічалося синіх. В окремих місцях, наприклад в Арханґєльскій губернії, носили й чорні. Відмінність у кольорі давала також іншу назву сарафана. Крім згадуваних уже “саянів”, що їх носили переважно молоді жінки, зустрічалися також “кундиші”, “мареники”, “кумашники”, “китайки”, “сандальники” тощо.

Повернення ж сарафана до гардеробу придворних дам відбулося з початком правління Єкатєріни II.

Кокошник, як і сарафан, також став символом російського національного жіночого костюма. Однак цей головний убір у вигляді гребеня-опахала навколо голови насправді також не російський, а угро-фінського походження.

Слово “кокошник” походить від слова “кокош”, “кокошь” — так за старих часів у Росії називали курку. Ці слова щодо домашньої птиці використовували московити, поряд зі звичним тепер “куріца”, як мінімум до початку XVIII століття, а в приказках збереглися й донині. Назва ж головного убору походить від його схожості з гребенем на голові цього птаха.

В угро-фінських народів курка була особливо шанованою за її надзвичайну плодючість. У язичницьких обрядах давніх фінів дівчину-наречену уявляли як “утицю”, “лебідоньку”. Це пояснювалося тим, що наречена входила у дім нареченого представницею чужого роду. Вона з’являлася з іншого, потенційно небезпечного, світу. Проте, вступаючи у шлюб, вона долучалася до міфологічного простору того суспільства, до якого належав її наречений. Статус змінювався, і наречена нібито перетворювалася з “утиці” на “курку”, представницю нового для неї роду і його продовжувачку.

На голові вона тепер носила кокошник як символ родючості. Така асоціація мала сприяти виконанню жінкою її головної — репродуктивної — ролі в суспільстві.

Етнографічні відомості підтверджуються і численними археологічними матеріалами. Так, наприклад, археологами на території, заселеній давніми фінськими племенами, виявлений мерянський кокошник, який становив собою конструкцію на жорсткій основі (кора, луб), обтягнуту тканиною. Головний убір мав лопатоподібну форму і виявився дуже схожим на більш пізній кокошник владімірсько-ніжеґородського типу з кінцями, що звисають. Вишитий на тканині орнамент складався зі знаків родючості і солярних символів.

Головний убір мерянки (Алабузьке городище VII ст.). Російський кокошник (Владімірська губернія XVIII ст.)

Форми і прикраси кокошників завжди були різноманітними. Вони могли бути кількох видів: однорогими, дворогими, конусоподібними, циліндричними, сідлоподібними. Понад те, в кожному регіоні кокошник мав свою форму. Так, наприклад, у Костромській губернії модним вважалося носити однорогий кокошник, а в Ніжеґородській — дворогий тощо.

Поверх кокошників часто надягали хустку, так званий убрус. Його заколювали під підборіддям або вільно відпускали на плечі. Ще одна особлива прикраса до кокошника — так званий “підзатильник” — прикріплявся до нього ззаду, з