Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Та хіба вони гірші за будь-яких інших студентів? — намагався виправдати однокурсників Андрій.

— А хіба, якщо вони не є найгіршими, це причина залишатися під каменями?

— До вечірки ще шість годин…

— Я хочу малювати!

— Ти не вмієш малювати!

— Ну то й що!?

— Як ти малюватимеш, якщо ти бездара?!

— Та ж ніхто ще не народився генієм, справжні генії народжуються лише у полум’ї невдач та збитих колін.

— То ти генієм себе уявив? — глузував Андрій зі свого раптового бажання взяти до рук акварелі.

— Так, я геній! Кожен, хто мислить, уже геній! Я геній! Чуєш: я геній! — зі злобою закричав на підле відображення у дзеркалі.

Широкими кроками Андрій долав метр за метром, торуючи ліктями собі шлях до канцелярського магазину. Його не зупиняли не невдоволенні погляди перехожих, не паркани, яких він змушував відчути себе немічними, нагло перестрибуючи через них.

— Юначе, станьте у чергу!

— Що ви собі дозволяєте!

— Я закликаю вас до порядку!

— Акварельні фарби «Сонет», будь ласка.

— Ну й нахаба, — Андрій сам того не бажаючи, зумів об’єднати похмуру чергу. Вона запульсувала єдиною ідеєю. Ті, що досі щипали одне одного байдужими поглядами, тепер стали добрими друзями, ополчившись проти, як охрестив Андрія чоловік у капелюсі, «вздорного юноши». Жили б вони поряд одне з одним двадцять років, не зблизилися так, як зараз.

Андрій окрилений радістю покупки, мов птаха, що нарешті вирвалась з клітки, випурхнув у весінній підвечірок. Закружляв і побіг додому. Андрій відчував неможливу спорідненість з кущами невістки, котрі почали викидати ще маленькі пуп’янки; з березами, котрі вінчаються у сережках, у той час, коли щось старе у Андрії ламалось та починало розростатися щось нове. Воно лоскотало його з середини. Ще трохи і цьому новому не вистачатиме місця у тісних обіймах тіла. І воно змушене буде вирватися з-під материнської опіку у дивний новий світ.

Андрій весняним повітрям залетів до квартири. Знаєте, таким, яке буває лише восени. Котре пахне, неначе суміш озону, чайної троянди, дівочого зап’ясть та мрій, котрі навряд чи збудуться, проте зараз це не важливо.

— Навіщо зачиняти двері, коли ти створюєш диво. Хай ідеї заходять до моєї світлої кімнати. Хай лягають на подушки, хай зривають фіранки та викидають з вікна сковорідки!

Андрій жбурнув картонного джемпера фарб у куток, де кохався маленький павучок. Він пряв павутину, на котру Андрій нанизував свої надії. Саме по цій причині він аж ніяк не міг знехтувати особистим простором маленького мрійника і викинути його у холодний світ. А може просто хлопець тішив себе своїм благородством та добродушністю, маскуючи дитячий страх товстих волохатих страховиськ.

Спершу Андрій у тремтіння, котре буває лише перед бурею, виводив кожен штрих очей дивної незнайомки з волоссям кольору бузку. Дивно, Андрій не малював ще зі школи, але хай йому грець, як гарно у нього виходило! Його рухи ставали усе різкішими та більш нервовими. Обережні ніжні кучері незнайомки змінилися ранковим торнадо: волосинки, міцно обіймаючи одне одного, спліталися у суцільне перекотиполе, у якому застрягне будь-який гребінець.

Андрій з шаленством вимальовував багряні маки поверх юного обличчя. Маки заполонили увесь простір листка А3. Андрій, щедро набравши чорної фарби на пензель, возив ним по паперовій душі, насолоджуючись страхітливим змішанням кольорів. Андрієві цього здалося замало. Він дістав з балкону хитку жердину, аби дістати з антресолі фіолетову фарбу, яка залишилась у квартирі з часів ремонту власник помешкання. Він вважав себе естетом до коренів зубів, тому вирішив, що фіолетові бортики дерев’яних вікон будуть щонайкраще пасувати під інтер’єр. Він надзвичайно пишався цією розумною вигадкою.

Андрій дістав фарбу й море захвилювалось на стіні. Маленький пензель, не здатний впоратися з вируючою синню, тому Андрій вирішив малювати руками. Судорожно він кидався на стіну, море на якій погрожувало наповнити легені юнака солю. Руки Андрій тремтіли чи то від захоплення, чи то від енергійного махання. З заплющеними очима він навпомацки виводив останні штрихи. Узяв банку, де гралися туга маса з присмаком ацетону. Фарба стікала стіною, подібно сльозі по щоці, шоколаду по торті, сечі по ногам. Обезсилений Андрій сповз по стіні і, закришись від світу руками, пішов на дно.

Триповерховий заміський будинок батьків студента ветеринарного був переповнений. Андрій прийшов опівночі, коли музика гриміла, нищачи красу ночі. Хлопець потребував емоційної розрядки, тому нічого кращого, аніж погодитись на пропозицію друга, він не вигадав. З собою він узяв знайомого, котрий навчався на курс вище. Дуже розумний хлопець, з котрим поговоривши можна багато чого дізнатися, легкий на підйом, але наркоман. Оскільки у середовищі Андрія це не було чимось незвичайним, його даний факт абсолютно не непутив.

— Андрію!! Як чудово, що ти прийшооов — обійняв хлопця уже охмелілий Олег, котрий і запросив його на цю вечірку. Охмелілий — це ще виховано сказано, третьокурсник надерся, як свиня.

— Привіт, — мовив Андрій, намагаючись виплутатись із зона досягання перегару, котрий відходив від юнака так, як раніше від молодиків його віку відходили свіжі ідеї.

— О, Олександре, і ти тут! — радісно зауважив Олег.