Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Але ж ти зараз тут. Значить: ти збожеволів?

— Ні, я чудово себе відчуваю. Щоправда іноді мені не вдається контролювати свої думки.

— Таке стається з кожним.

— А ще мене засмоктує книга.

— Як книга може когось засмоктувати? — здивувався чоловік, що сидів на скелястій поверхні пустинної зорі, де було досить жарко, тому Андрій у махровій піжамі геть спітнів.

— Здається я все ж збожеволів.

— А що для тебе нормальність?

— Не знаю.

— Навіщо ти створив світ, у якому тобі не комфортно?

— Я створив прекрасну Анему, де завжди Гармонія. Але згодом вона почала жити своїм життям, вона відмовилась від мене. Як сумно, коли діти виростають і вилітають з гнізда, — сльози заслонили очі Андрія.

— Іноді ми втрачаємо контроль над своїми фантазіями. Не дозволяй, Андрію, своїм демонам контролювати себе!

— Хей, Андрію, ти зобов’язаний прийти сьогодні о дванадцятій до Саші! Неможлива кількість дівчат та алкоголю! Буде весело!

— Якщо чесно, зараз зовсім не маю на це настрою… — намагався відвертітися від надокучливого однокурсника хлопець.

— Ходімо! Буде чудова вечірка! Не пошкодуєш!

— Ну… Якщо буде час — прийду, але нічого не обіцяю…

— Неодмінно приходь!

Андрій плентався сірими коридорами університету. І хоча це місце вважалося престижним навчальним закладом, він не відчував, що стає тут краще. І хоча у нього завжди було з ким провести час, він почувався надзвичайно самотнім, адже це можна було описати одним словом «потусити», нічого більшого, нічого глибшого, лише в’язке болото вульгарного пафосу. Сірі коридори кричали до хлопця:

— Біжи! Біжи щосили!

— Куди бігти? Від кого? Я не хочу. Мені тут добре. Тут мене люблять.

— Тікай, інакше ризикуєш стати, як ми. Ми також боялися змін, ось і залишились навічно просто стінами. Брудними стінами, на яких пишуть зізнання, між якими тискаються парочки, об які клеять жуйки.

— Але ж я не стіна.

— Ото ж бо! Ти маєш ноги, тому біжи.

— Ви дурні, стіни.

— Так, а ти мертвий.

— Я живий! Кажу вам, я живий! — закричав Андрій на увесь коридор. Його голос тенісним м’ячиком відбивався від стіни, летів на іншу, та ця інша так само його зрікалась; голос стрибав коридором, намагаючись знайти пристанище, але все марно. Його тут не чекають та не розуміють. Він тут не жаданий гість. Стіна відбила букву «ж», інша прокляла букву «и», її опозиціонер вилаяв «в», проте інша стіна не бажала здаватися і плюнула у душу букви «и», «йди звідси» кричали до «й». Луна котилася кахельною стежечкою.

— Розгаласувались тут! Неможливо провести лекцію! — обурилась круглолиця жіночка з запалими у безвість очима та різкими рухами. Її біла сукня ледь-ледь оголювала білосніжні черевички на квадратному каблуку, розкльошені рукава білосніжної шифонової туго застібнутої на усі ґудзики блузки надавали їй вигляду дещо шаленого ангела, а сніжний дорогий піджак ще раз доводив непорочність цієї жінки, лише усіяна золотими перснями долоня, противно-фіолетова помада та щілина рота, котра виблискувала дорогоцінним світлом викривала її справжнє єство.

Андрій зайшов до своєї орендованої квартирки. Він би її ніколи не назвав квартиркою, це був скоріше робочий кабінет, імітований офіс.

— Так, тут затишно.

— Так, мені комфортно у цьому просторі.

— Але чи можу я назвати його домом? — задав Андрій сам собі запитання, не в змозі пояснити, чому ця думка взагалі прийшла до його голови.

— Ні, тут холодно.

Андрій дуже добре розбирався у людях. Завжди розпізнавав найменші порухи пальців, що видавали домішки фальші. Легко сходився з людьми. У дитинстві завжди був душею компанії, по якому божеволіла не одна красуня. Вступивши до університету щось у ньому переломилось. Можливо це сталося через захоплення, котре він відчайдушно силується стерти з біографії спогадів, а може просто настав момент, коли він почав по-іншому дивитися нас світ та на своє місце у ньому.

— Чи йти мені на вечірку? — втупився у лицемірного кривляку у дзеркалі. Андрій взяв до руки станок і провів ним по ідеально гладкій щоці. Навіщо? Просто хотів відчути запах крові. Від нього він відчував тепле полегшення.

— Я піду, — твердо вирішив хлопець, — на сьогоднішню ніч я планів не маю, тому чому б не провести її у гарній компанії.

— У тому то і проблема, що це не грана компанія!

— Ти сильно вимогливий! Вони гарні веселі хлопці й дівчата.

— Вони пусті та несвідомі. А жах у тому, що ця несвідомість у них не