Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

повернув би Сяйво. А без Аурина і без Фухура у нього немає ані най­меншого шансу дістатися до Дитинної Царівни. Вона чека­тиме на нього до останньої миті життя, сподіваючись, що

Атрею таки прийде, у надії, що він таки принесе порятунок їй і цілій Фантазії, - але намарно!

Це вже само собою було недобре, однак іще гіршим ви­давалося те, що він довідався від Вітряних Велетнів. Вони сказали, що меж Фантазії нема. А раз неможливо вибрати­ся за межі Фантазії, то й неможливо покликати на допомо­гу людську дитину із Зовнішнього Світу. Виходить, саме через те, що Фантазія безконечна, вона приречена, її кінець неминучий!

Він поволі брів крізь туман, пробираючись нерівно мо­щеною дорогою крізь клапті імли та іноді спотикаючись. Отак ідучи, він поринув у спогади - і раптом мовби почув ніжний голос Уюлялі. Зненацька в його серці заяріло мале­сеньке зеренце надії.

Колись люди часто приходили у світ Фантазії, і саме вони давали Дитинній Царівні нові, прекрасні імена - адже так співала Уюляля. А це означає, шлях із одного світу в інший таки існує!

По той бік Фантазії царство є все ж,

Те Царство - Зовнішній Світ,

І селяться там - багаті, авжеж,

Та до них - уже інший підхід.

Синами Адама по праву їх звуть,

Обивателів місця земного,

Єви доньками; це - земнородний люд,

Кровні браття Правдивого Слова.

Одвічним наділені даром вони -

Давати ймена прерізні,

Вони ж і життя в усі часи

Дитинній несли Царівні.

Ймена їй чудові, нові дарували...

Так, саме такими були слова Уюлялі:

Одвічним наділені даром вони -

Давати ймена прерізні...

Ось тільки людські діти забули шлях у світ Фантазії. Але, можливо, хтось один, принаймні якась одна-єдина ди­тина зуміє її згадати?

Те, що і для нього самого вже майже не залишилося жодної надії, Атрею не надто бентежило. Треба лише, щоби хоч одна людська дитина почула поклик Фантазії і прийш­ла на цей поклик - так, як це діялося в усі часи. А може, як­ась дитина вже почула цей поклик і саме лаштується в до­рогу?!

— Так! Так! — вигукнув Бастіян. Він крикнув так голосно, що аж злякався власного голосу, і вже зовсім тихо додав:

— Я цієї-таки миті прийшов би вам на допомогу, якби тільки знав як! Але я не знаю шляху, Атрею. Справді не знаю!

Глухі удари бубна і верескливі зойки сопілок за­мовкли. Атрею і не помітив, що наблизився до процесії на­стільки, що мало не наскочив на останніх - тих, які плента­лись у хвості. Він був босий, отож його кроки видавалися цілком беззвучними, але примари та інші істоти темряви не зауважували його не через це. Він преспокійно міг би гупа­ти підкутими залізом чобітьми - і навіть тоді ніхто не звер­нув би на нього жоднісінької уваги.

Тепер почвари уже не стояли в колоні, а розійшлися навсібіч по болотистому лугу, густо порослому сірою тра­вою і подекуди вкритому багнюкою. При цьому одні злегка похитувалися туди-сюди, інші заціпеніло стояли або ж не­порушно сиділи навпочіпки. Але очі всіх цих істот, неви­дющі очі, які, однак, палахкотіли гарячковим блиском, бу­ли звернені в один бік.

Тепер і Атрею побачив те, на що вони витріщалися у моторошному онімінні та зачудуванні: по той бік заболоче­ного лугу лежало Ніщо.

І було воно саме таким, яким Атрею вже доводилося бачити його раніше, - наприклад, після зустрічі з дубо- тролями, коли він вдивлявся у Ніщо з вершечка дерева, чи на рівнині, де раніше стояла магічна Брама Південного Оракула, або ж високо в небі, коли він сидів на Фухуровій спині. Але досі він бачив Ніщо лише здалеку. Натомість тепер воно несподівано опинилося просто перед ним, на­впроти нього, простягалося від краю до краю, заполонивши собою весь виднокрай, воно було потворно велике і дуже поволі, одначе невблаганно наближалося.

Атрею спостерігав, як постаті-примари на лузі перед ним засіпалися і засмикалися, їхні кінцівки викривилися, наче в корчах, а роти розверзлися, ніби вони збиралися за­ридати або ж зареготати, проте над лугом і далі нависала мертва тиша. А тоді - як зів’яле листя під подувом вітру - всі ці істоти одночасно кинулися туди, де лежало Ніщо; во­ни падали в Ніщо, скочувались або ж стрибали у нього...

Не встигла ще остання істота з цього примарного на­товпу тихо і безслідно канути в Ніщо, як Атрею з жахом усвідомив, що якась незбагненна сила в глибині його тіла дрібно-дрібно і часто-часто, як нервовий трем, ліс дрож, підштовхує його назустріч Ніщо. Його охопило непереборне бажання приєднатися до процесії, піти в небуття вслід за всіма цими істотами. Могутнім зусиллям волі він ледве зміг подолати цей нестерпний потяг. Спершу, напружив­шись, Атрею змусив себе зупинитися. Повільно, дуже пові­льно йому вдалося повернутися до Ніщо спиною - і крок за кроком, немовби рухаючись проти невидимої могутньої те­чії, прямувати в протилежний бік. Сила, з якою притягува­ло Ніщо, засмоктуючи в себе, як болото, поглинаючи, наче вир, ледь ослабла, і тоді Атрею кинувся бігти. Він щодуху помчав нерівно мощеною, горбатою бруківкою. Він перечі­пався і падав, знову підхоплювався і біг далі, не зупиняю­чись і навіть не замислюючись над тим, куди заведе його ця дорога, що потопає в густому тумані.

Він слухняно корився всім її безглуздим звивинам, не наважуючись навіть зійти на узбіччя. Атрею зупинився тільки тоді, коли з туману виступили високі, чорні як смо­ла, міські мури. Над ними в сіре небо здіймалися кілька скособочених веж. Товстелезні дерев’яні стулки міської брами геть струхлявіли і прогнили, перехнябилися на ви­кривлених і заіржавілих завісах.

Атрею ввійшов у місто.

На горищі ставало дедалі холодніше. Бастіян так змерз, що його аж затрусило.

А якщо він захворіє — що тоді? Він може, скажімо, підхопити запалення легень, як Віллі, хлопець із його класу. І ніхто не прий­де йому на допомогу. Нікому й на гадку не спаде піднятися сюди.

Тепер він би дуже зрадів, якби тато знайшов і порятував його.

Але самому піти додому — ні, цього він зробити не може. Краще вмерти!

Він узяв решту армійських коців і загорнувся в них, ще й об­клався ними з усіх боків.

Поступово він трохи зігрівся.

IX.

МІСТО-ПРИМАРА

У піднебессі, понад клекотом морської безодні, лунав Фухурів голос, потужний, гулкий, наче відлуння мідного дзвону:

- Атрею! Де ти? Атрею!

Чотири Вітряні Велетні вже давно облишили мою бійку і рвійно розлетілися врізнобіч. Вони знову стрінуться - або тут-таки, або деінде, - щоби затіяти нову сутичку; так у них