Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

коли сквайр і Грей взялися перебинтовувати капітана. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і зник у хащі, і перш ніж зауважили мою відсутність, відійшов уже так далеко, що не міг почути ніяких криків своїх товаришів.

Цей мій другий несподіваний вибрик був ще гірший від першого, бо ж захищати блокгауз лишилися тепер тільки двоє здорових людей. Проте, як і за першим разом, мені пощастило, і я дуже сприяв урятуванню нас усіх.

Я попрямував до східного берега острова, щоб далі йти з того боку коси, який виходив до моря і де мене не могли побачити зі шхуни в бухті. Пора вже була передвечірня, хоч сонце стояло ще високо. Пробираючись між високих дерев, я чув не тільки неперервний гуркіт прибою, а й шерех гілок та листя вгорі, — отже, з моря подував досить сильний вітер. Незабаром війнуло прохолодою, і за кілька кроків я вийшов на узлісся й побачив перед себе синій сліпучий простір моря аж до обрію і прибій, що піняво клекотів під берегом.

Я не бачив ні разу, щоб море біля Острова Скарбів було спокійне. Навіть у тиху погоду, коли морська синява нерухоміла під яскравим сонцем, на цей берег з гуркотом котилися величезні вали, і так тривало вдень і вночі. Гримотіння прибою чулося скрізь на острові, від нього нікуди було сховатись.

Я йшов берегом, з насолодою вбираючи в себе гул моря; потім я вирішив, що вже досить далеко зайшов на південь, і під захистом густого чагарнику побрався повзкома на хребет коси.

Позад мене було чисте море, попереду — бухта. Вітер з моря, наче вичерпавши свою навальну силу, майже зовсім ущух, і його заступили мінливі повітряні течії з півдня й південного сходу, цю приносили густі хмари туману. Протока, захищена Островом Кістяка, здавалася такою ж спокійною і олив'яно-тьмяною, як і того дня, коли ми вперше її побачили. „Еспаньйола“, від ватерлінії до верхівки щогли, де повис „Веселий Роджер“, уся віддзеркалювалася в нерухомій воді.

Біля борту шхуни стояла шлюпка, на кормі її сидів Сілвер, якого я розпізнав би з будь-якої відстані. Він розмовляв з двома піратами, що перехилилися до нього через борт судна. В одного з них, безперечно в того самого, котрий пару годин тому перелазив через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони, видимо, балакали й сміялися, але між нами простягалася ціла миля, і я не міг розібрати жодного їхнього слова. Раптом до мене долинув страшний нелюдський крик; я аж здригнувся з переляку, але потім упізнав голос Капітана Флінта, папуги, — мені навіть здалося, що я побачив барвистого птаха на руці в хазяїна. Скоро після того шлюпка відчалила від шхуни й попрямувала до берега, а пірат у червоному ковпаку і його товариш пішли в каюту.

Сонце сховалося за Підзорною Трубою, туман погустішав, і почало швидко смеркати. Я зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини, коли я хочу розшукати човна сьогодні.

Біла скеля на косі чітко вирізнялася над чагарником, але до неї було відстані десь так в одну восьму милі, і в мене пішло чимало часу, поки я дістався туди — іноді доводилося навіть рачкувати в густих кущах. Була вже майже ніч, коли я намацав руками гоструваті виступи скелі. Під нею виявилась малопомітна серед густого чагарнику по коліна та піщаних горбів невеличка западина, поросла зеленим мохом. У глибині западини видніло маленьке шатро з козячих шкур, подібне до тих, які роблять цигани в Англії.

Я заліз у западину, підняв край шатра й побачив там Бен-Ганового човна. З усіх саморобних човнів цей був, так би мовити, найсаморобнішим. Бен сплів з пружного гілля кривобоку раму, а потім обшив її козячими шкурами, хутром усередину, — оце й був увесь човен. Не знаю, як він міг витримати дорослу людину, коли навіть я ледве вмішувався в ньому. У човні була вузенька лавочка для весляра й опора для ніг, лежало там і невеличке весельце з двома лопатями.

Доти я ніколи не бачив плетених рибальських човнів, на яких плавали стародавні брити.[36] Але згодом мені довелося побачити одного з них. Тож аби ви мали краще уявлення про Бен-Ганового човна, я скажу, що він був схожий на найпершого й найнезграбнішого з тих давніх суденець. А втім, він мав також головну їхню перевагу: був легкий, і його вільно можна було переносити з місця на місце.

По тому, як я відшукав човна, мені треба було б схаменутись і вернутися до блокгаузу, але в мене виник уже інший план. Я так захопився ним, що не зрікся б його навіть на вимогу капітана Смоллета. Я надумав підплисти вночі до „Еспаньйолн“ й перерізати якірну линву, щоб течія десь викинула судно на берег. Я був певен, що заколотники після сьогоднішньої невдачі тільки й мріють знятися з якоря і вийти в море. Цьому й слід було перешкодити, поки ще не пізно. А оскільки на шхуні, як я помітив, нема жодної шлюпки, то мій замір можна було здійснити, не дуже й ризикуючи.

Чекаючи, поки зовсім стемніє, я сів на пісок і почав гризти сухарі. Ніч випала найпридатніша для мого задуму. Туман заснував усе небо, і коли примерхли й погасли останні промені сонця, на Острові Скарбів запанувала цілковита темрява. Взявши на плечі човна, я вибрався із западини і спотикаючись почвалав до води. Серед навколишнього мороку були тільки дві світлі цятки: велике вогнище на березі край болота, де пиячили розгромлені пірати, і вогник з кормового віконця на шхуні, що стояла на якорі. Завдяки відпливу шхуна тепер обернулася провою до мене, тож я бачив не самб це світло, а тільки невиразний відблиск його в тумані.

Відплив почався вже давно, і мені довгенько довелося йти мокрим піском, грузнучи по литки, перш ніж я наздогнав воду, що відступала від мене. Побрівши ще трохи мілководдям, я досить вправно спустив свого човника на поверхню води кілем униз.

Розділ XXIII

У ХВИЛЯХ ВІДПЛИВУ

Човник, як я й гадав, виявився цілком придатним для людини мого зросту й ваги — легким і рухливим, але заразом він був до того примхливий та хисткий, що кермувати його було просто несила. Хоч ти що з ним роби, а він усе хилиться на один бік і знай собі крутиться й крутиться. Недурно ж сам Бен Ган визнавав, що дати раду цьому човнові може тільки той, хто „принатуривсь до нього“.

Я ще, звісно, „не принатуривсь“