Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

спав ідучи і вже мав під повіками цілу фосфоресценцію неба, повну світлистих знаків, сигналів і зоряних феноменів, коли ми врешті станули в чистому полі. Батько уклав мене на плащі, розпростертому на землі. З заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць і одинадцять зірок уставилися в параді на небі, дефілюючи передо мною. — Браво, Йосифе! — закричав батько і схвально плеснув у долоні. То був очевидний плягіят, вчинений щодо іншого Йосифа, застосований до абсолютно інших обставин. Ніхто не робив мені з цього приводу закиду. Мій батько Яків кивав головою і цмокав язиком, а пан фотограф розставив свою триногу на піску, розсунув міх апарату, як гармонію, і ввесь занурився у зборки чорного сукна: він фотографував те особливе явище, той лискучий гороскоп на небі, в той час як я, з головою, що пливла у блиску, лежав, осяяний, на плащі і безвладно підтримував той сон до експозиції.

III

Дні стали довгі, ясні і розлогі, чи не зарозлогі, як на свій зміст, ще вбогий і ніякий. То були дні на виріст, дні, повні чекання, приблідлі від нудьги й нетерпеливости.

Ясний подих, лискучий вітер ішов через пустку тих днів, ще не скаламучений визівами нагих і повних сонця садів, видмухував вулиці дочиста, і вони стояли довгі і ясні, святково підметені, так, мов би чекали на чиєсь іще далеке й невідоме пришестя. Сонце поволі прямувало до небесного екватора, сповільнювало свій біг, доходило до зразкової позиції, в якій мало спинитись нерухомо в ідеальній рівновазі, випускаючи струмені вогню, порція за порцією, на пусту і ненахланну землю.

Ясний і нескінченний протяг віяв через усю широту горизонту, уставляв бульвари і алеї під чисті лінії перспективи, вигладжувався у великому й пустому віянні і врешті зупинявся, задхнений, величезний і дзеркальний, немов би хотів у своєму всеобіймаючому люстрі замкнути ідеальний образ міста, фата моргану, продовжену у глиб його світосяйної увігнутости. Тоді світ на хвилинку нерухомів, ставав без диху, осяяний, хотячи ввесь увійти в той злудний образ, в ту провізоричну вічність, яка йому отверзалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє свічадо, і час знову брав нас у своє володіння.

Надійшли великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми вешталися по місті без мети й потреби, не вміючи користатися із свободи. То була свобода зовсім порожня, невизначена і без застосування. Ми й самі ще без визначености очікували її від часу, який не вмів її знайти, гублячися серед тисячі вивертів.

Перед кав'ярнею столики вже поставили на брук. Панії сиділи за ними в ясних, кольорових сукенках і ковтали вітер маленькими ковточками, як морозиво. Спіднички фуркотіли, вітер кусав їх іздолу, як маленький розлючений песик, панії заливалися рум'янцями, паленіли їх обличчя від сухого вітру й шерхли губи. Ще тривав антракт і велика нудьга антракту, світ поволі й з трепетом наближався до якоїсь межі, зарано добивався до якоїсь мети і чекав.

В ті дні всі ми мали вовчий апетит. Бігли, висушені вітром, додому, щоб споживати в тупому замисленні здоровенні окрайці хліба з маслом, купували на вулиці великі, хрумкі від свіжости обарінки, сиділи всі рядком у розлогих сінях кам'яниці в Ринку — порожніх і склепінчастих — без одної думки в голові. Через низькі аркади видно було білу і чисту Ринкову площу. Бочки від вина стояли рядом під стіною і пахнули. Ми сиділи на довгій ляді, на котрій у торгові дні продавалися кольорові селянські хустки, і тарабанили ногами в дошки від безпорадности й нудьги.

Раптом Рудольф, напхавши рота обарінками, вийняв з-за пазухи марківник і розгорнув його передо мною.

IV

Тоді я зрозумів, чому та весна була до того часу така пуста, увігнута і задхнута. Не відаючи про те вона втишувалася в собі, мовкла, відступала углиб, — робила місце, відкривалася ціла у чистий простір, пусту блакить без гадки і без визначености, — здивована нага форма для прийняття невідомого змісту. Звідси та блакитна, мов би зо сну збуджена невтральність, та велика і мов би байдужа готовність до всього. Та весна трималася ціла напоготові, — безлюдна і обширна, віддавалася ціла у розпорядження без диху і без пам'яті, — чекала, одним словом, на об'явлення. Хто ж міг передбачити, що вийде воно цілком готове, в повному риштунку й осяваюче — з Рудольфового марківника?

То були предивні скорочення і формули, рецепти на цивілізації, підручні амулети, в яких можна було вловити між два пальці есенцію кліматів і провінцій. То були перекази на імперії і республіки, на архіпелаги й континенти.

Що ж більше могли б посісти імператори і узурпатори, загарбники і диктатори? Раптом я пізнав солодкість влади над землями, кольку того недоситу, який тільки пануванням можна вгамувати. З Александром Македонським я запрагнув цілого світу. І ані на п'ядь землі менше, ніж світу.

V

Темний, жагучий, повен запеклої любови, я приймав дефіляду створіння, маршуючі країни, лиснючі походи, які бачив в інтервалах почерез багряні затьмарення, оглушений від ударів крови, що била до серця в такт того універсального маршу всіх народів. Рудольф перепускав перед моїми очима ті батальйони і полки, відправляв параду, повен ревности і заполонення. Він, власник того альбома, деградувався добровільно мов би до ролі ад'ютанта, складав рапорт урочисто, повен перейняття, як присягу, засліплений і дезорієнтований у своїй ролі, неясній і повній двозначности. Насамкінець, у піднесенні, в напливі якоїсь самозабутньої великодушности він прип'яв мені, як орден до грудей — рожеву Тасманію, що палала, як май, і Гайдарабад, що муравлився циганським белькотом сплутаних альфабетів.

VI

Тоді то мало місце те об'явлення, та раптом явлена візія розполум'яненої краси світу, тоді то прийшла та щаслива вість, таємне послання, та спеціяльна місія про неохопні можливості буття. Відкрились навстіж яскраві горизонти, суворі й спираючі віддих, світ тремтів і мерехтів своїми жижками, небезпечно перехилявся, грозячи виламатися з усіх мір і правил.

Чим є для тебе, дорогий читальнику, поштова марка? Чим є той профіль Франца Йосифа І з лисиною, увінчаною вінцем лавру? Чи не є він символом буденщини, здетермінуванням усіх можливостей, запорукою неперехідних кордонів, у яких уже раз і назавжди замкнуто світ?

Світ був на той час охоплений зусібіч Францом Йосифом І, і не було виходу поза нього. На всіх горизонтах виростав, з-за всіх рогів виринав той всюдисущий і неуникненний профіль і замикав світ на ключ, як в'язницю. І от, коли ми вже втратили надію, повні гіркої зречености, внутрішньо змирилися з однозначністю світу, з тою тісною незмінністю, могутнім гарантом