Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Чи скоро ж ти з’явишся на землі, божественний месіє? Чи скоро християни поховаються в печери і ями від страху перед тобою і перед твоєю преславною славою, коли ти прийдеш у могутності своїй карати їх?

І всі євреї закричали:

— Прийди, месіє! Смокчи, Єгу!

Єгу посмоктав, але вмить виблював усе і жалібно зойкнув:

— Скажу вам правду, браття мої, це лише кізяк, а фламандський прочанин — шахрай.

Тут усі євреї кинулись до мішечка, розірвали його і, побачивши, що в ньому є, у великому обуренні побігли на ринок, щоб знайти Уленшпігеля. Але він не став їх чекати. Його тільки й бачили.

50

Один житель Дамме, не маючи грошей заплатити Клаасу за вугіль, дав йому свою найкращу річ у заклад: арбалет і дванадцять чудових, добре загострених стріл.

Вільного часу Клаас любив постріляти. Не одного й не двох зайців він убив і перетворив на печеню за те, що вони аж надто любили капусту.

Клаас тоді наїдався досхочу, але Сооткін говорила, дивлячись на безлюдний шлях:

— Тілю, сину мій, чи не чуєш ти пахощів цієї підливи? Ти ж, напевне, голодний тепер. — І, вельми заклопотана, вона так і поривалась залишити йому ласий шматок печені.

— Якщо він голодний, — казав Клаас, — це його вина. Коли вернеться, то їстиме те, що й ми.

Клаас мав голубів. Крім того, він любив слухати співи і щебетання вільшанок, щигликів, горобців та й інших співців і щебетунів. Отож він залюбки стріляв кібчиків та шулік, що поїдали цю малечу.

І ось одного разу, коли Клаас на подвір’ї відміряв вугіль, Сооткін показала на великого птаха, що ширяв над голубником.

Клаас узяв свого арбалета і мовив:

— Ну, тепер сам диявол не врятує його шуліковельможність.

Він наклав стрілу і почав цілитись, стежачи за рухами птаха, щоб не схибити. Надворі вже смеркалось. Клаас бачив у небі лише чорну пляму. Він пустив стрілу, і на подвір’я упав чорногуз.

Клаас дуже засмутився, а Сооткін ще більше. Вона аж скрикнула:

— Жалю в тебе нема! Ти ж убив божу птицю!

Потім вона взяла чорногуза і, побачивши, що він тільки поранений у крило, змастила рану маззю, перев’язала її й сказала:

— Чорногузе, мій друже, чого ж це заманулось тобі, якого всі люблять, кружляти в небі, наче шуліка, що його всі ненавидять? Адже ж так стріли народні будуть влучати не в того, що треба. Болить крильце, лелеченько? Ти так терпляче зносиш біль, бо знаєш, що наші руки — це руки друзів.

Коли чорногуз видужав, він їв усе, що хотів. Та особливо був він ласий до риби, яку Клаас ловив йому в каналі. І кожного разу, коли божа птиця бачила, що він іде, то ще здалеку роззявляла свого великого дзьоба.

Чорногуз бігав за Клаасом, як собака, але радніше залишався на кухні, вигріваючись біля вогню на всі боки і стукаючи Сооткін дзьобом по животу, немов кажучи: «Чи нема чого й для мене?» Приємно було дивитися, як походжає по кухні на своїх цибатих ногах ця поважна птиця, що приносить щастя.

51

Тим часом знов настали важкі дні. Клаас зажурено працював у полі сам, бо двом нічого було там робити. А Сооткін сиділа сама в халупі, вигадуючи з квасолі, їхньої щоденної їжі, різні страви, щоб одноманітні не набридли чоловікові. Вона співала й сміялась при ньому, щоб він не бачив її зажуреною, щоб почував себе веселіше. Коло неї завжди стояв на одній нозі чорногуз, сховавши дзьоба під крило.

Одного разу перед хатиною зупинився якийсь вершник, весь у чорному, дуже худий і похмурий.

— Чи є хто дома? — запитав він.

— Хай Бог благословить вашу похмуру милість, — обізвалась Сооткін, — але хіба ж я невидима мара яка, що ви, дивлячись на мене, питаєте, чи є хто дома?

— Де твій батько? — запитав вершник.

— Якщо мого батька звати Клаас, то він он там сіє жито, — відповіла Сооткін.

Вершник поїхав, а Сооткін сумно пішла до пекаря: чи не пощастить їй, вже вшосте, взяти наборг хліба. І як же вона здивувалась, коли, вертаючись з порожніми руками, побачила, що Клаас, веселий і радісний, їде верхи додому на коні чоловіка, одягнутого в чорне, а той іде пішки, ведучи коня за повід. Клаас одною рукою гордо притискав до себе чималу шкіряну торбину, здається, добре-таки напхану.

Злізши з коня, він щиро обійняв гостя, весело поплескав його по плечу і, струснувши торбиною, вигукнув:

— Хай живе мій брат Йост, добрий пустельник! Дай йому, Боже, щастя, здоров’я, статків-достатків! Йост благословенний, Йост щедрий, Йост смачноїжний. Чорногуз таки не обдурив!

І він поклав торбу на стіл.

Але тут Сооткін жалібно сказала:

— Чоловіче, ми сьогодні будемо голодні, — пекар не дав мені хліба.

— Хліба? — перепитав Клаас, відкриваючи торбину, з якої потоком потекло на стіл золото. — Хліба? Ось тобі хліб, масло, м’ясо, вино, пиво! Ось шинка, мозкові кістки, чаплині паштети, ортолани, пулярки, пироги, як у вельможних сеньйорів! Ось тобі пиво бочками, вино барилами! Дурний як чіп твій пекар, що не дав тобі хліба наборг, ми в нього більше й купувати не будемо.

— Але ж, чоловіче… — промовила Сооткін здивовано.

— Ну то слухай і радій, — перебив її Клаас. — Катліна не досиділа в Антверпені до кінця свого вигнання. Разом з донькою вони пішли в Мейборг пішки. Там Неле, зустрівши мого брата Йоста, розповіла йому, що ми тяжко бідуємо, хоч і працюємо не покладаючи рук. Мені сказав оцей славний посланець, — і Клаас показав на вершника в чорному, — що Йост покинув святу римську церкву і приєднався до лютеранської єресі.

А чорний вершник зауважив:

— Єретики — це ті, хто поклоняється великій блудниці[81]. Папа — порушник святого закону і зрадник. Він торгує святощами.

— Ах! — скрикнула Сооткін. — Не говоріть так голосно. Бо через вас усіх нас спалять на вогнищі.

— Отже, — знову почав Клаас, — Йост просив передати через цього славного посланця, що він їде на війну з герцогом Фрідріхом Саксонським[82], для чого набрав і озброїв п’ятдесят добрих молодців, а на війні йому не потрібно стільки грошей, бо все може трапитись, то нащо вони мають попадати до рук якогось негідника-ландскнехта. «Тому, — сказав він, — одвези цих сімсот золотих флоринів моєму братові Клаасу разом з моїм благословенням. Скажи йому, хай живе-споживає і про спасіння своєї душі не забуває».

— Атож, — мовив вершник, — тепер пора вже подумати про душу, бо Господь воздасть кожному по його ділах і судитиме по заслугах.

— Авжеж, пане, — сказав Клаас, — але ж можу я тим часом