Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Коли ти шиєш, то ший щільно, щоб нічого не було видно.

Уленшпігель заліз у бочку і почав шити.

— Хіба я тобі це казав? — закричав кравець.

— Тут же щільно в бочці, і нічого не видно, — мовив Уленшпігель.

— Ану вилазь, сідай за стіл, — крикнув кравець, — і ший мені дрібно, як маком сій, а потім зробиш вовка.

«Вовком» у тій місцевості звали коротку селянську куртку. Уленшпігель взяв сукно, порізав його на куски і зшив якесь опудало, трохи схоже на вовка. Кравець, побачивши це, закричав:

— Що ти зробив, дідько б тебе взяв?

— Вовка, — відповів Уленшпігель.

— Капосна тварюко, — репетував кравець, — я тобі справді казав про вовка, та хіба ж ти не знаєш, що вовком у нас зветься селянська куртка!

Трохи згодом він сказав йому:

— Хлопче, поки не ліг спати, прикинь рукави до цієї куртки.

Уленшпігель повісив куртку на гвіздок і почав кидати до неї рукави.

На шум з’явився кравець:

— Негіднику, — крикнув він, — ти вже вигадав тут мені якусь нову капость?

— Хіба ж це капость? — мовив Уленшпігель. — Оце ж бачите, рукави, я їх цілу ніч кидаю до куртки, а вони не хочуть держатися.

— Звичайно, не будуть, — відповів кравець, — а ось я тебе викину зараз на вулицю, то побачимо, чи довго там вдержишся.

49

Часом, коли Катліну доглядали добрі сусіди, Неле ходила далеко, далеко, до самого Антверпена[78]. Йшла понад річкою Шельдою[79] або куди інде і все шукала-виглядала на барках, на курних шляхах, чи не побачить де Уленшпігеля.

А він опинився в Гамбурзі на ярмарку, де було багато купців, і серед них він здибав двох старих євреїв — одного лихваря, а другого гендляра.

Уленшпігелеві також заманулося торгувати. Він побачив на дорозі кінські кізяки, забрав їх додому, а домівка його тоді була в фортечному рові. Тут він їх висушив, потім купив червоного й зеленого шовку і наробив з нього мішечків, понасипав туди кізяків, позав’язував гарненько стрічечками, наче в них був мускус.

Потім зробив собі дощаний лоток, підвісив його старою мотузкою на шию і пішов на ринок. Вечорами він освітлював свій товар свічечкою, яку приліплював посередині лотка.

Коли його питали, що продає, він таємничо відповідав:

— Можу сказати вам, але тільки потихеньку.

— Що ж, що? — допитувався покупець.

— Це віщунські зерна, привезені у Фландрію просто з Аравії. А виготовив їх великий майстер Абдул-Меділ, нащадок великого Магомета.

Деякі покупці говорили між собою:

— Це турок.

Але інші перечили:

— Це прочанин із Фландрії, хіба не чуєте по його вимові?

Різні шарпаки, голодранці й гольтіпаки підходили до нього й прохали:

— Дай нам трохи цих віщунських зерен!

— Брязніть флоринами, тоді я вам дам зерен, — відповідав Уленшпігель.

І бідолашні шарпаки, голодранці, гольтіпаки відходили, ремствуючи:

— Тільки багатим і радість на цьому світі.

Чутка про чарівні зерна швидко поширилась по всьому ринку. Городяни говорили одне до одного:

— Тут ходить якийсь фламандець, в нього є пророчі зерна, освячені в Єрусалимі на гробі Господа нашого Ісуса Христа, але, кажуть, він їх не хоче продати нікому.

І багато людей підходили до Уленшпігеля та прохали, щоб продав цих зерен.

Та Уленшпігель відповідав їм, що вони ще не зовсім стиглі, бо хотів урвати одразу великий шмат, маючи на оці двох багатих євреїв, що походжали по ринку.

— Я хотів би знати, — запитав у нього один купець, — що там з моїм кораблем, який тепер на морі.

— Він дійде до самого неба, якщо хвилі будуть досить високі, — відповів Уленшпігель.

Другий, показуючи на свою гарненьку доньку, що вся аж зашарілась, спитав:

— Гадаю, вона буде щаслива?

— Кожний прагне до того, чого вимагає природа, — відповів Уленшпігель, бо щойно помітив, як дівчина передавала ключ якомусь молодикові, котрий з самозадоволеним виглядом підійшов до Уленшпігеля і сказав:

— Добродію, продайте мені один із ваших пророчих мішечків, я хочу знати, чи сам буду спати цієї ночі?

— В писанні сказано, — мовив Уленшпігель, — хто сіє жито спокуси, той жатиме самі ріжки.

Молодик розсердився.

— А в чий це городець каміння?

— Зерна кажуть, — відповів Уленшпігель, — що бажають тобі щастя в шлюбі і щоб жінка не прикрасила тебе Вулкановим шоломом[80]. Чи знаєш, яка це прикраса? — І далі повчав: — Бо та, що дає завдаток до шлюбу, по шлюбі роздає свій товар задарма.

Дівчина, що вдавала досі, ніби нічого не розуміє, запитала:

— І це все видно в пророчих мішечках?

— Там видно ще й ключа, — шепнув їй на вухо Уленшпігель.

Та молодик уже подався геть з ключем.

Раптом Уленшпігель помітив, що якийсь злодюжка потягнув зі столика у ковбасника шмат ковбаси, завдовжки з лікоть, і сховав її собі під плащ, але ковбасник цього не бачив, і злодій, вельми задоволений, підійшов до Уленшпігеля і запитав його:

— Чим торгуєш, віщуне лиха?

— Мішечками, в яких ти побачиш, що твоя надмірна любов до ковбас доведе тебе до шибениці, — відповів Уленшпігель.

Злодій кинувся навтіки, а обікрадений ковбасник тоді закричав:

— Злодій, злодій!

Та було вже пізно.

Під час усіх цих розмов двоє багатих євреїв пильно прислухалися до всього, потім підійшли до Уленшпігеля і запитали:

— Що продаєш, фламандцю?

— Мішечки, — відповів Уленшпігель.

— А що ж можна взнати з допомогою твоїх віщунських зерен? — запитали вони.

— Все майбутнє, коли їх посмоктати, — відповів Уленшпігель.

Євреї порадилися між собою, і старший сказав до другого:

— Ми хочемо знати, коли прийде месія; це для нас буде велика втіха. Купимо один мішечок. Скільки він коштує?

— П’ятдесят флоринів, — відповів Уленшпігель. — А як вам це дорого, то забирайтесь геть! Хто поля не купує, той і гною не потребує!

Упевнившись, що Уленшпігель дешевше не продасть, вони відлічили гроші, взяли один мішечок-і подалися до місця своїх сходин, куди вмить зібралися всі євреї, як тільки довідалися, що старий гендляр купив мішечок, з допомогою якого можна знати і передбачити пришестя месії.

Всім тоді забаглося безплатно посмоктати пророчі зерна. Але старий єврей, на ім’я Єгу, той, що їх купив, сказав, що на це має право тільки він.

— Діти Ізраїлю, — прорік він, тримаючи мішечок у руці, — християни глузують з нас, переслідують, ми для них гірші за злодіїв. Ці філістимляни хотіли б загнати нас під землю. Вони плюють нам в лице, бо Господь ослабив наші луки і натяг вудила наших коней. Чи довго ж ще, о Господи, Боже Авраама, Ісаака і Якова, будемо ми страждати? Коли ж ми нарешті зазнаємо радості? І коли ж засвітить нам світло в цій темряві?