Олександр Боргардт - Аналітична історія України

існувати багатобожжя поганства, яке й замінилося згодом на прогресивне єдинобожжя. Ну, так само, як на самому початку не було жодної там суспільної організації, – бігали «союзамі плємєн» по Дикому Полі, поки не прийшла ота, прогресивніша з прогресивних, – централізована держава. А з нею прийшлося й переходити до так самого прогресивного (хоч і все одно – «опіум для народа») – єдинобожжя, пам’ятаєте?

Дуже хутко, однак, культи перестали відповідати тим суспільним відносинам, які встановилися у тих державах. Вони були замінені у Болгарії та на Руси класовою релігією – християнством.

(С. А. Плетнев, Хазары, Москва, 1986, с. 61)

А оте поганське багатобожжя було таке, що згідно придуманій марксистами для монголів релігії – «шаманізму», – відповідний бог сидів мало не в кожному кущі.

Насправді, все це є суті дурниці, бо всякий нормальний розвиток завжди йде у зворотньому напрямі: шляхом ділення, відокремлення та множення. Первісна релігія народів нашого континенту – тенгеріанство, – була чистим єдинобожжям, вірою в Хана Тенгрі, – Творця Світу, – єдиного Бога. Накази монгольських каганів так і починалися словами: «Силою вічного синього неба…» – тою силою й був Бог. Ця стара віра перекинулася й на континенти Нового Світу, бо в індіанців півночі ця сила звалася Маніту або Оренда, що за семантикою означає щось, як Душа Світу. Багатобожжя, це завжди є продукт більш менш довшого розвитку єдинобожжя, коли з часом виникає ціла ієрархія богів, під головним. Як у Греції або Римі. Навіть сучасне християнство не вільне від цього, бо, як навіть оминути досить незрозумілий догмат Трійці, – полишається ще купа святих та мучеників, яким дозволено молитись окремо; так само, як у Римі – окремим богам.

Такий процес переходу до багатобожжя ми яскраво спостерігаємо в «Едді», згідно якої «світлі аси» – Одін, Тур та інші, – іще не є богами, але… Про те, що вони не є богами – свідчить розмова Тура з мудрим Альвісом (Той, що все знає). Тур допитується від нього, як називаються різні речі: у людей, у асів та ванів, та – у богів. Але, у народній уяві ґерманів Одін, Тур та інші, – давно стали богами, потіснивши старого та єдиного Бога – Діва (Дієвас балтів).

Отже, повернемося до теми, – цей єдиний Бог, Творець Світу, створив на останнє й отих лелегів – перших людей на землі. Але, як він творив Світ уперше, то не маючи досвіду – що й казати, – натворив багацько зайвого: огидних жаб та плазунів, черву, кусючих комах, бліх тощо. Він зібрав все це до великого лантуха та покликав до себе короля лелегів. Та й доручив йому, разом із його не надто численним іще народом, – віднести лантух на край світу та висипати за нього, за край, все це неподобство. Лелеги гаряче взялися до справи, адже це було для них перше Боже доручення, але дорогою вони все рядили поміж себе: а, що ж там може бути – у тому здоровезному мішку? Та й трішечки його відкрили: подивитись. А воно, неподобство у мішку, вмить цим скористалося: розповзлося, розбіглося та розлетілося. Що тут робити!

Бог, кажуть, тоді дуже розсердився на цікавських лелегів, та мерщій обернув їх на великих та поважних птахів, яким і наказав: усе, що вони розпустили світом, – по кінець життя видзьобувати та виїдати. А натомість них створив нових людей – пеласгів.

Дещо дивно, що ці птахи у турків теж називаються «лейлек». Що це? – пізнє займання, чи навпаки: щось здавна знайоме усім народам нашого Кипчацького Степу?

Доповнення 4

Людина, що відкрила витоки нашої історії

Були люди, не українці, та їх було чимало, які не змогли протистояти вічному чарові України, навіть приниженої та гнобленої. Вони стали її вірними дітьми та віддали їй усі свої сили та талант; часом – і життя, їх вічно пам’ятатиме й Україна. Шведку Соні Ліндфорс (за чоловіком – Русову) – великого українського педагога, поляка – видатного історика Володимира Антоновича, німця Вільгельма фон Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного) – героя визвольних змагань, що загинув у совєцьких тюрмах; німця ж Освальда Бургардта (письменника і поета Юрія Клена); великого митця, вірмена Сергія Параджанова. Або росіянина Михайла Волобуєва – видатного вченого економіста. Та, багатьох інших. Серед них не забудемо й справжнього українця, чеха Вінцента (або Вікентія) Хвойку (1850–1914).

Початок власної історії має неабияке значення для будь-якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.

Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередників, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навіть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В. Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди…

Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра II. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе інше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись (у них це називається «обрусєніє») або оніміти. Уже гучно відсвяткували «тисячєлєтіє Росіі», не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра I, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н-ліття США, відраховуючи його не від 1776, а… скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; «особий путь Россіі», як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: «поганому виду – нема стиду»…

Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують