Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

й самі можете не почути звідси, мій генерале, ось тільки прислухайтесь!” - і він прикладав долоню до того вуха, в якому не так дзвеніло, і прислухався, і почув - “матусю моя Бендісьйон Альварадо!..” - почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовину юрмища - до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню - потік палаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніж сьогоднішній сяйливий полудень, - бо його люба мати Бендісьйон Альварадо поверталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, як вступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколо просякло духом сирого м’яса війни, - але тепер його матері нічого було боятися: він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося про віце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, - “щоб і сліду їхнього не було в історії!” - він звелів зруйнувати всі пам’ятники, - “щоб не тривожили твого сну, матусю!” - отож вона поверталася, вільна від своїх правічних страхів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, де не вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягарем золотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельви через усе його приголомшене царство скорботи, - небіжчиці не видно було під купою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок - дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурок немовлят - від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися в найближчих кущах, - “як у війну, мій генерале!..” - а вона пливла на хвилях руйнівного потоку, - то було біблійне переселення цілого народу, який не знав, де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, і не мав жодної іншої надії на спасіння - лише потаємні молитви Бендісьйон Альварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коли він, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові, ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живе федерація! к чорту іспанських прихвоснів!” - хоч насправді його штовхала вперед тільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я - прагнення побачити море; але сьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло Бендісьйон Альварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, які спустошували країну в роки війни за федерацію, - вони були ненажерливіші, ніж сарана, страшніші від паніки, - це було найжахливіше з усього, чого набачилися наші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале, погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, він вийшов нарешті з пітьми своєї жалоби - блідий, суворий, з чорною пов’язкою на рукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізації своєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості; він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив до себе папського нунція - на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція під навісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючись білим сомбреро, - нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячого шоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав на спеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, який раз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками: нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляко намагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своєму плетеному кріслі, - “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” - так само, як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій, старий і наївний, з усіх сил намагався навернути його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок Фоми Аквінського, - “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світ міняється, і нині я вірую!” - і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині я вірую!” - хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, що його кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєю готовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своє прохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшеними чутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією або музичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицею проносили тіло небіжчиці, - ні, його незаперечний доказ - це ось простирадло, яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те, що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить на боці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого сліду старості чи хвороби, - його пальці відчули вологу безсмертного поту, він вдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збуджені подихом чуда: “ось бачите - диво, святий отче! - казав він, показуючи простирадло то на лице, та навиворіт, - пташки й ті її впізнають!” - але нунцій придивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати бруд тлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, за інтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника і навіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власні очі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарному місті, де час не проходив, а пропливав, - і, нарешті наважившись відвести очі від простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, що зображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господа нашого, - більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельми вмілого і в добрих, і в лихих творіннях, - майстер цей скористався з довірливості вашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: ви чуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці - такою фарбою хіба що вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотно лише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, - вам сказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тут нічого не вдієш!..” - і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старий втупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатського мовчання, - він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, на власні очі, бачив, як сталося диво, - “сам, власними руками, загорнув тебе в це простирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, і цілий світ ніби поринув на дно морське, - я сам бачив це чудо, якого біса вам ще треба!..” - проте він не став сперечатися з нунцієм - лише моргнув двічі, не стуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд, панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слів ляже на вас,