Джонатан Свіфт - Мандри Гуллівера

Як тільки я висловлював бажання подивитися на місто, Гламделкліч ставила мою подорожню кімнату собі на коліна й сідала у відкриті ноші, що їх, за звичаєм цієї країни, несли чотири чоловіки і супроводили два лакеї королеви. Народ, який багато чого чував про мене, з цікавості оточував ноші, і тоді Гламделкліч спиняла носіїв і брала мене в руку, щоб зручніше було розглядати мене.

Мені дуже хотілося побачити головний храм столиці, а надто башту коло нього, яку вважали за найвищу в королівстві. Моя нянька одного дня віднесла мене туди, але я повернувся додому зовсім розчарованим. У башті від землі до кінчика шпиля було не більш як три тисячі футів, і, зважаючи на різницю в зрості цих людей і нас, європейців, дивуватися з неї не було чого, бо пропорційно вона нижча (якщо я згадую вірно) за дзвіницю в Солсбері[45]. Проте, щоб не принизити націю, якій я, поки живий, почуватиму себе надзвичайно зобов'язаним, мушу сказати, що недостатня висота славетної башти цілком компенсується її красою та міцністю. Стіни в неї складені з тесаного каменю близько ста футів завтовшки і скрізь прикрашені більшими за природний зріст мармуровими статуями богів та королів, уміщеними в нішах. Я виміряв мізинець одної зі статуй, що валявся в купі сміття. Довжина його сягала чотирьох футів і одного дюйма. Гламделкліч загорнула його в хустку, поклала в кишеню і взяла з собою, щоб приєднати до інших нікчемних дрібниць, що їх вона, як і всі діти її віку, любила збирати.

Кухня королівська, — безумовно, видатний будинок, близько шестисот футів заввишки, зі склепінням угорі. Вариста піч тільки на десять кроків вужча за купол собору святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Лондона. А якби я заходився докладно описувати ввесь кухонний посуд: колосальні горщики та казани, туші, які крутяться на рожнах, та інше, то навряд чи читач повірив би моїм словам; суворий же критик, може, навіть подумає, що я перебільшую, на зразок інших мандрівників. У той же час, я боюся, кинутись до другої крайності, щоб, якщо моя книга, перекладена бробдінгнезькою (загальна назва їхнього королівства) мовою, потрапить до рук короля або когось із його підданців, вони не мали підстав образитися на мене за неправдиве та применшене зображення.

У стайнях його величності рідко буває більш як шістсот коней. Зріст їх звичайно коливається між п'ятдесятьма чотирма і шістдесятьма футами. Під час урочистих виїздів короля супроводять п'ятсот кінних гвардійців, що являють собою видовище найблискучіше з існуючих, гадав я, доки не побачив частини королівської армії в бойовому порядку, про що я матиму нагоду говорити згодом.

Розділ V

Деякі авторові пригоди. Страта злочинця. Автор показує свою вправність у мореплавстві.

Моє життя в цій країні було б щасливим, якби не смішні та прикрі випадки, що іноді траплялися зі мною через мій маленький зріст. Про деякі з них я дозволю собі розповісти. Гламделкліч часто виносила мене в меншому ящику в королівський сад і не раз, вийнявши з ящика, тримала на своїй руці або пускала ходити по землі. Одного дня, згадую, карлик, що тоді жив ще в королеви, вирушив у сад слідом за нами. Я ішов по землі й, опинившися разом із ним коло карликових яблунь, захотів чомусь виявити свою дотепність недоречним порівнянням карлика із тими деревами, а це їхньою мовою виходить так само, як і нашою. Злий блазень, вибравши хвилину, коли я був під однією з яблунь, струсонув її якраз над моєю головою, і з дванадцятеро яблук, кожне з добре брістольське барильце завбільшки, впали на землю. Одне з них ударило мене в спину, і я відразу ж упав ниць. На щастя, падіння не вчинило мені ніякої шкоди, і я просив простити карлика, бо сам був заводіякою.

Іншим разом Гламделкліч, залишивши мене на м'якому моріжку, одійшла вбік зі своєю вихователькою. Раптом піднялася буря з градом; я звалився з ніг, а градини, не менші за тенісний м'яч, нещадно побили моє тіло. Мені вистачило сил рачки добутися зарослів кмину й заховатися в них, лігши ниць, але потім я десять днів не виходив з кімнати — так усе мені боліло. Проте в цьому немає нічого дивного, бо природа зберігає тут ті ж таки пропорції в усіх своїх виявах, і тамтешні градини приблизно в тисячу вісімсот разів більші за європейські. Це я можу засвідчити на підставі досвіду, бо з цікавості виміряв та зважив їх.

У тому ж таки садку я зазнав ще й небезпечнішої пригоди. Віднісши мене в безпечне, як їй здавалося, місце, моя маленька нянька залишила мене на самоті з моїми думками (про що я часто просив її) і, не взявши з собою з дому мого ящика, щоб не обтяжувати себе, сама, разом з іншими двірськими дамами, пішла на другу половину саду. Коли вони були так далеко, що не могли вже чути мого голосу, маленький білий спанієль[46] одного із садівників якось ускочив у сад і пробіг коло місця, де я лежав. Понюхавши повітря, собака відразу ж підійшов до мене, схопив у рота, побіг до свого пана і, крутячи хвостом, обережно поклав на землю. На щастя, він був так добре вимуштрований, що, нісши мене в зубах, не вчинив мені ніякої шкоди і навіть не подер мого вбрання. Бідолашний садівник — мій добрий знайомий і великий приятель — дуже перелякався. Він обіруч підняв мене з землі й запитав про моє здоров'я, але я, збентежившись, не міг звести духу і спершу не відповів нічого. Трохи згодом садівник приніс мене до моєї няньки, яка тим часом повернулася туди, де я залишався, і страшенно хвилювалася, не знайшовши мене. Гламделкліч добре таки вишпетила садівника за його собаку, але нікому не сказала про цю історію, боячись накликати на нього гнів королеви, а я мовчав, бо думав, що така пригода не зробить великої честі для моєї репутації.

Після цього випадку Гламделкліч вирішила ніколи не спускати мене з ока поза кімнатами. Я й раніше побоювався такого рішення і втаїв від неї декілька невеликих прикростей, що скоїлися зі мною під час її відсутності. Одного разу то був шуліка, який, літаючи понад садом, помітив мене і не заніс у своїх пазурах тільки тому, що я видобув свого кортика, а потім утік під захист густого шпалерника. Другим разом, ступивши на верх кротовини, я по саму шию занурився