Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Ось що, хлопче, — сказав мені батько, коли Блок пішов. — Твій приятель якийсь ідіот. Це вже на вуха не налазить! Він не міг навіть сказати, яка погода. Адже це так цікаво! Дурний він як ступа!

Потім Блок не сподобався і моїй бабусі, бо коли після сніданку вона сказала, що їй нездужається, він здушив ридання й утер сльози.

— Невже, по-твоєму, це було щиро? — спитала потім бабуся. — Адже він мене зовсім не знає. Хіба що це якийсь несповна розуму.

І нарешті Блок настроїв проти себе всіх тим, що, спізнившись на сніданок на півтори години, ввесь у болоті, замість перепросити, вирік:

— Я ніколи не підлягаю впливу атмосферних пертурбацій, умовний відлік часу мене не обходить. Я б залюбки завів звичай куріння опію або носіння малайського запоясника, але ніколи не користуюся знаряддям куди шкідливішим, та ще й заяложено міщанським — годинником і парасолькою.

Зрештою, його таки приймали б у Комбре. Звичайно, не про такого приятеля мріяли для мене мої батьки, і хоча погодилися припустити, що сльоза, яку Блок пустив через нездужання бабусі, не була вдавана, вони інстинктивно або з досвіду знали: пориви людської вражливости не вельми владні над нашими подальшими вчинками та поводженням і для виконання морального обов'язку, дружньої вірности, завзяття в досягненні мети, дотримання умов за куди міцніше підложжя правлять несвідомі звички, ніж хвилинні поривання, палкі, але безплідні. Вони воліли б, щоб на місці Блока я мав друзів, які давали б мені не більше того, що допускається приписами буржуазної моралі, не присилали б мені з доброго дива кошика плодів на тій підставі, що того дня вони подумали про мене з ніжністю; не заходилися б, слухаючись примхи своєї фантазії або вражливости, нахиляти на мою користь шальку точних терезів обов'язків і вимог дружби й заодно не могли б розладнати терези на шкоду мені. Навіть наші хиби нечасто змушують зректися своїх зобов'язань таких осіб, як моя бабуся в перших: розсварившись колись дуже давно зі своєю небогою й переставши розмовляти з нею, вона все ж не переписала через це своєї духівниці, якою заповідала їй усі свої статки, бо та була найближчою її родичкою, а також тому, що «так заведено».

Але я любив Блока. Родичі хотіли мене підтримати, хоча моя мати вважала, що розмови з Блоком для мене шкідливі. І його все-таки приймали б у нашому комбрейському домі, якби пообіді одного дня він не відкрив мені очі на певну обставину. Це справило величезний вплив на все моє майбутнє життя, зробивши його щасливішим і водночас нещаснішим. Блок твердив, нібито всі жінки тільки й думають про кохання, нема жодної серед них, опір якої не можна було б зламати. Він поклявся, буцімто йому з вірогідних джерел відомо, що моя двоюрідна бабуся провела бурхливу молодість і відкрито жила утриманкою в когось там. Хоч як я намагавсь мовчати, та все-таки прохопився про це перед родичами. Блока, коли він наступного разу заявився до нас, виставили за поріг, і при зустрічах на вулиці він тримався зі мною вкрай холодно.

Але про Берготта Блок міркував слушно.

У перші дні, наче мелодію, яка згодом доводитиме до божевілля й якої наш слух іще не розрізняє, від мене було приховано все, що я так любив у стилі цього письменника. Я не міг відірватись од його роману, але, здавалося, мене захоплює тільки фабула, подібно до того, як на початку любощів ми щодня зустрічаємося з жінкою на якихось зібраннях, вечоринках і віримо, ніби ходили туди задля самої розваги. Потім мені впали до очей рідкісні, майже архаїчні вирази, які Берґотт любив уживати в певні моменти, коли таємна хвиля гармонії, внутрішня мелодія підносила його стиль. Ось тут він і говорив про життя, як «незбутню мрію», «невичерпний плин чудових видив», «ялову й солодку муку пізнання й кохання», «хвильні лики, які назавжди ушляхетнили величаві, дивовижні фасади наших соборів», викладав зовсім нову для мене філософію, викладав з допомогою чудородних образів, створюючи враження, що то співають арфи, надаючи грі чогось небесного.

Один з таких пасажів у Берґотта, чи то третій, чи четвертий, вирізнений мною, сповнив мене радістю, незрівнянною з раюванням, якого я зазнав при читанні першого уривку, — радістю, яку я відчув у глибших теренах моєї істоти, цільніших, розлогіших, звідки, здавалось, усунуто перепони і середостіння. В цьому уривку я відчув те саме уподобання письменника в рідкісних зворотах, виявив те саме музичне повнозвуччя, пізнав ту саму ідеалістичну філософію, які, непомітно для мене самого, давали мені втіху. Проте цього разу я не мав уже враження, ніби переді мною уривок з Берґоттової книжки, котрий карбував на поверхні моєї свідомосте лінійну фігуру. Мені радше здавалося, що це «ідеальний» шмат з Берґотта, спільний усім його книжкам, шмат, якому всі подібні місця, стопившися з ним, надавали повнозерносте, опуклосте, й вони ніби розсували межі мого сприймання.

Я був далеко не єдиним шанувальником Берґотта; його любила приятелька моєї матері, жінка вельми начитана; нарешті доктор дю Бульбон так зачитувався щойно видрукуваною Берґоттовою книжкою, що іноді не мав часу навіть приймати хворих. Саме з його лікарського кабінету та з парку на комбрейській околиці й упало перше насіння культу Берґотта, квітки тоді ще дуже рідкісної, але нині поширеної в усьому світі, отож і гожі, й негожі його плоди можна спіткати скрізь у Європі й Америці, навіть у глухій закутані. Материна подруга й, очевидно, доктор дю Бульбон любили в Берґоттових творах те саме, що і я: спокійний плин фрази, старосвітські вислови, вкраплені серед зовсім простих, звичайних, але які автор ставив у такий ряд і так освітлював, що зразу видно було його вподобання; зрештою любили й певну шорсткість тону, надрив у смутних місцях.

Та він і сам, мабуть, відчував, що це найбільші його козирі. Бо в своїх пізніших книжках, висловлюючись про велику істину або згадуючи славетний собор, уриває оповідь і в ліричному відбігу, в риторичному звертанні, в довгій молитві дає попуск тим виливам, які в ранніх творах нуртують усередині його прози і лише зрідка вихоплюються на поверхню: там вони, мабуть, ще солодші й гармонійніші, бо приховані, отож годі вказати достеменно, де народжується та де завмирає їхнє жебоніння.

Писати ці улюблені нами ліричні відступи йому самому додавало втіхи. Я знав усі їх напам'ять. Шкодував, коли він знову підхоплював перервану нитку оповіді. Щоразу, як говорив про щось, краса чого була для мене досі прихована, — про соснові бори, про град, про собор Паризької Богоматері,