Стівен Кінг - Чорний дім

class="p1">Голос Генрі тремтить, як камертон. Він і досі вдивляється в лобове скло.

— Розкажи мені, що відбувається, — каже Джек. — Я починаю за тебе хвилюватись. — Генрі розтуляє рот саме настільки, щоб можна було простромити облатку, а тоді знову його затуляє.

Він здригається.

— Гм-м, — каже він. — Усе серйозніше, ніж я думав. — У його вражаючому, стриманому, ритмічному голосі, справжньому голосі Генрі Лайдена, відчувається вібрація вагань і безпорадності.

Джек трохи зменшує швидкість авто, і тепер воно рухається зовсім повільно. Він починає щось розповідати, а тоді вирішує зачекати.

— Я чую голос своєї дружини, — каже Генрі. — Уночі, коли я лежу в ліжку, близько третьої-четвертої ранку, я чую, як Роуді ходить по кухні, а потім її кроки посуваються вгору сходами. Здається, я втрачаю розум.

— Як часто це відбувається?

— Скільки разів? Я достоту не знаю, три чи чотири.

— Ти підводишся і шукаєш її? Кличеш її на ім’я?

Голос Генрі знову то стишується, то гучнішає, схожий на вібрато.

— І те, і інше. Я ж був упевнений, що чув її. Уже шість років, як Роуді немає серед живих. Смішно, правда? Можливо, мені й було смішно, якби я не думав про те, що божеволію.

— Ти кличеш її на ім’я, — запитує Джек, — підводишся з ліжка, спускаєшся сходами?

— Неначе лунатик, неначе навіжений. «Роуді? Це ти, Роуді?» Минулої ночі я обійшов увесь будинок. «Роуді? Роуді?» Думаєш, я сподівався, що вона відповість? — Генрі не звертає уваги на сльози, що просочуються з-під авіаторських окулярів і течуть щоками. — Проблема в тому, що саме на це я й сподівався.

— У домі більше нікого не було? — перепитує Джек. — Немає погрому? Можливо, щось лежить не на своєму місці, або щось зникло, абощо?

— Я нічого такого не помітив. Здається, кожна річ на своєму місці. Усе знаходиться там, де я поклав. — Він підводить руку і витирає обличчя. Покручена під’їзна дорога до будинку Джека промайнула праворуч від пікапа й залишилася позаду.

— Я скажу тобі, що я думаю, — каже Джек, уявляючи, як Генрі блукає по будинку в пітьмі: — Шість років тому ти пережив велике горе, яке залишило по собі неминучий відбиток, як це буває з кожним, у кого помирає близька людина. Це все створило у твоїй душі відчуття неспокою, хвилювання, злості, болю, широкий спектр таких емоцій, але, попри все, ти й досі сумуєш за Роуді. Навіть якщо хтось і не показує, що все ще журиться за померлою коханою людиною, він усе одно сумує.

— Твої слова мають глибокий сенс, — каже Генрі. — До того ж втішають.

— Не перебивай. Відбувається щось дивне. Повір, я знаю, що кажу. Твій розум збентежений, він спотворює докази, дає неправдиві свідчення. Хтозна чому? Але це справді так.

— Іншими словами, перетворюєшся на божевільного, — каже Генрі. — Я впевнений, що саме до цього я й кочуся.

— Я лише хотів сказати, що такі люди бачать сни наяву, — каже Джек, — і саме це з тобою і сталося. Немає чого хвилюватися. Чудово, ось ми під’їжджаємо до твого будинку, ти вдома.

Він звертає до трав’янистого в’їзду і котиться до білого фермерського будинку, у якому Генрі та Роуді Лайден прожили п’ятнадцять років відтоді, як одружились, і до того, як дізналися, що в Роуді рак печінки. Перших два роки після її смерті Генрі ходив по будинку, вмикаючи світло.

— Сни наяву? Звідки ти таке взяв?

— Сни наяву — не така вже й рідкість, — каже Джек. — Особливо серед людей, які не висипаються, як ти. — Чи я, — додав він подумки. — Я не вигадую, Генрі. У мене й самого раз чи двічі було. Раз, то точно.

— Сон наяву, — повторює Генрі, змінюючи тон голосу. — Оце так.

— Подумай про це. Ми живемо в раціональному світі. Люди не повертаються після смерті. Всьому є своє пояснення, раціональне пояснення. Якби наш світ не був раціональним, ми б ніколи не могли нічого з’ясувати і не могли б нічого зрозуміти.

— Це очевидно навіть сліпому, — каже Генрі. — Дякую. Щасти. — Він залишає салон автомобіля й зачняє двері. Ступає кілька кроків, а тоді повертається і нахиляється через вікно. — Як щодо того, щоб розпочати сьогодні ввечері «Похмурий дім»? Я думаю, що повернусь додому приблизно о 20 : 30, десь так.

— Я під’їду близько дев’ятої.

На прощання Генрі каже:

— Дінь-дон. — Він повертається, прямує до вхідних дверей і зникає в будинку, який був, звичайно ж, не замкнений. Тут лише батьки зачиняють двері на ключ, та й то лише віднедавна.

Джек розвертає пікап, спускається до Норвей Веллі-роуд. У нього виникає відчуття, що він зробив подвійну добру справу, бо, допомагаючи Генрі, він також допоміг собі. Іноді сам дивуєшся, як усе складається.

Коли він звертає на свою під’їзну дорогу, чується своєрідний брязкіт з-під панелі біля попільнички. Цей звук знову з’являється на останньому повороті, саме тоді, коли в полі зору з’являється будинок. Цей звук схожий не стільки на брязкання, скільки на легке глухе постукування. Кнопки, монети — щось у цьому роді. Він завертає та зупиняється перед будинком, вимикає двигун, відчиняє двері. Тоді згадує, повертається й витягує попільничку.

Побачене всередині висувного лотка змушує його глибоко видихнути. Там — яйце вільшанки завбільшки з цукерку М&М. Маленьке яйце настільки блакитне, що й сліпий би його помітив.

Джек тремтячими пальцями витягує яйце з попільнички. Не відриваючи очей від яйця, він залишає салон і зачиняє двері. І далі дивлячись на яйце, нарешті згадує про дихання. Його рука згинається в зап’ястку й випускає яйце, що падає на рівну траву. Він свідомо підводить ногу і стає на блакитну цятку. Не оглядаючись, кидає ключі в кишеню та прямує до сумнівної безпеки свого будинку.

Частина друга

Викрадення Тайлера Маршалла

5

Під час ранкової подорожі до притулку Макстона ми зустрічалися з прибиральником у мішкуватому комбінезоні — ви випадково не пам’ятаєте його? Мішкуватий комбінезон? Невеличке черевце? Сигарета в зубах, попри написи вздовж коридорів через кожні двадцять футів «ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО! БЕРЕЖІТЬ СВОЇ ЛЕГЕНІ!». Швабра, більше схожа на клубок мертвих павуків? Ні? Не вибачайтесь. Піта Векслера дуже легко не помітити, він і в юності був непоказним (середній випускний бал у вищій школі Френч Лендінґа —