Дмитро Білий - Козацький оберіг

з чумаків ніс на плечах мушкети, та й на мажах поверх лантухів Данько помітив чимало зброї. Те, що зброя була вкрай потрібна, і що в цьому степу крилося чимало небезпек, підтверджували скривавлені пов’язки, якими були перев’язані голови деяких чумаків, та кілька стріл, що й досі стирчали з возів та мішків. Там, де були встромлені стріли, з лантухів потроху струменіли, немов кров з рани, тоненькі цівки білої солі.

Попереду валки йшов кремезний отаман у сірій свитці й чорних шароварах, заправлених у чоботи з низькими халявами. За широкими шкіряними шароварами в нього було закладено два пістоля й довгий черкеський кинджал у срібних піхвах.

Порівнявшись із нашими мандрівниками, чумацький отаман підняв руку, і валка, скриплячи колесами, повільно зупинилася.

— Чолом тобі, пане кобзарю! — глухим басом привітався отаман.

— Чолом і тобі, пане отамане! — вклонився йому Будник.

— Давно не бачилися, — поважно сказав отаман, — знов зібрався до Кафи, нашим сердегам-невільникам псалми співати?

— Та є деякі справи, — посміхнувшись, відповів кобзар.

Тим часом чумаки оточили кобзаря й Данька щільним кільцем, радісно їх вітаючи. Хтось вже просив кобзаря заспівати їм, а хтось пригощав Данька величезною соленою таранею. Було помітно, що чумаки дуже раді бачити Будника, до того ж вважалося доброю ознакою зустріти мандрівного кобзаря під час небезпечної подорожі.

— Тут зупинимося, — скомандував отаман, — ану, мерщій, хлопці, варіть куліш!

Чумаки миттєво кинулися виконувати наказ отамана, а кобзар, Квач і Данько відійшли трохи далі у степ.

— Розкажіть, пане отамане, що там за Перекопом робиться? — запитав Будник.

— Та що там може бути? Самі знаєте: ще два дні будете йти нічийною територією, а там вже володіння Чалми-бека почнуться. За Перекопом неспокійно, кажуть, хан за щось на Чалму-бека дуже розгнівався. Через це може у Криму колотнеча знятися, так що будьте обережні. Учора на нас якісь харцизи наскочили, ледь встигли ми вози колом поставити, а там вже відстрілялися.

— Далеко йдете?

— Та збираємося до Києва, на ярмарок, а далі, якщо сіль та рибу вдало продамо, то пшениці закупимо й повеземо до Львова, а може й іще далі. Кажуть, зараз на пшеницю через колотнечу, яку між собою у Французькому королівстві та імперських володіннях католики з лютеранами затіяли, ціна зросла.

— Ну, то нехай буде удатною ваша мандрівка. — Промовив кобзар. — А чи не чули ви про в’язницю Чалми-бека, у якій вже дванадцять років перебуває дуже важливий полонений, з нашої України вивезений. Чув я, що його Чалма-бек не як усіх інших в’язнів біля каменоломень тримає, а в особливому кам’яному казематі.

Отаман Квач трохи подумав і, не поспішаючи, сказав:

— Та чув я про такого, але більше ви, мабуть, про нього довідаєтесь у купця Рустама. Він недалеко від Кафи тримає караван-сарай. Ми з ним деякі торгівельні справи ведемо. Я, коли козакував, його від розбійників врятував. Тому вирушайте до нього і скажіть, що від мене прийшли. Буде вам і притулок, і новини про все, що у Криму діється.

— Красно дякую, пане отамане, — поштиво сказав кобзар.

— Пане Квачу, пане кобзарю, куліш уже готовий! — крикнув молодий чумак, який схилився з черпаком над казаном, де кипіло якесь запашне вариво.

— Отож прошу до нашого чумацького обіду, — щиро посміхнувся Квач, — а за тим, якщо буде на те ваша ласка, може й заспіваєте нам, пане кобзарю?

— А чом би й не заспівати? — посміхнувся Будник.

Усі розсілися навколо великої ряднини, заставленою їжею. Данькові здалося, що він ніколи не їв смачнішої кулеші. Кобзар, не поспішаючи доїв, ґречно подякував кашоварам і протягнув руку до чохла.

Запала тиша…

Музикант підкрутив спеціальним дерев’яним пристроєм-«рибкою» кілки, настроюючи струни. Усі зачаровано дивилися на руки кобзаря, що немовби почали жити своїм окремим життям, злилися зі струнами в одне ціле і, мабуть, викликали десь із іншого світу журливу і прозору, чисту й бажану, немов криниця, до якої припадає спрагла людина, мелодію.

Потім кобзар заспівав тихим голосом. Але цей голос проникав у душу кожного слухача, і від цього душа ставала світлою і трохи сумною, ясною й чистою, як буває у світі, коли після зливи промінь сонця розвіює темні хмари.

Кобзар співав про далекі подорожі чумаків, про чайку, яка скиглить понад битим шляхом, про родину, що чекає свого мандрівника, про степові бурі та снігові завірюхи, крізь які пробивається чумацька валка, про ворогів, котрі хижо чатують на чумаків, і про дзвони, що ними зустрінуть втомлену валку після повернення в рідні краї.

Кобзар співав довго, але чумаки жадібно ловили кожне його слово, кожен звук, який злітав від струн.

Коли кобзар замовк, усі ще довго мовчали, немовби очікуючи, коли відлуння останньої мелодії повільно розчиниться у дзвінкому степовому повітрі.

Отаман Квач підійшов до Будника й низько йому вклонився.

— Дякуємо, пане кобзарю, від нашої чумацької громади. Прошу вас не гребувати нашою подякою та прийняти від нашого коша оцю торбу з харчами.

За цими словами чумацький отаман простягнув хлопцю чималу сумку.

— Дякуємо й вам, панове чумаки, — вклонився кобзар, — прощавайте й доброї вам дороги…

Валка, риплячи, вирушила далі, але довго ще чумаки оберталися назад і дивилися, як щезають за обрієм постаті кобзаря Будника та його малого супутника.

— Пане Буднику, а давно мандрівні співці нашими краями блукають? — запитав Данько. Він досі не міг забути пісні, які грав для чумаків кобзар.

— Давно, Даньку, дуже давно… Мо’ вони завжди цими степами блукали, хіба може називали їх інакше, — відповів Будник. — Скільки край наш існує, скільки народ наш живе, стільки й ходять містами-полями кобзарі, лірники, бандуристи-перебенді. Мій учитель, що мені своє мистецтво кобзарське передав, дуже старий був — далеко за сто років. Так він розповідав, що вчитель його вчителя ще славетному королю Данилу Галицькому співав. Тоді бандури трохи інші були і звалися гуслями, а співців, що разом із княжими воїнами в походах ходили та про ратні звитяги співали, прозивали гуслярами.

— А мене навчите, пане Буднику, на кобзі грати? — обережно запитав хлопець.

— А чом би й ні, — посміхнувся сліпий кобзар, — ось тільки твого батька відшукаємо.

Глава 3. Караван-сарай купця Рустама

Наступного дня Данько й кобзар Будник вийшли на широкий битий шлях.

— Ось ми на Гардовий, або ще як його називають, Королівський шлях вийшли. Тут років сімдесят тому король Ян Олбрайт ущент погромив турків та ординців — повідомив кобзар, — тепер ми ним підемо, аж доки не доберемося до караван-сараю цього Рустама.

Данько із повагою ступив на шлях, вибитий безліччю кінських копит, людських ніг та важких коліс. Уздовж дороги зеленіли сади та виноградники, а