Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

– Напевно, вам доведеться поїхати звідси за кілька місяців. Епідемія наче спадає, а з настанням холоду має взагалі припинитися.

– Мені буде мало не шкода їхати.

На якусь мить вона замислилась про майбутнє. Вона не знала, які у Волтера плани. Він їй нічого не розказував. Він був холодний, чемний, мовчазний і незбагненний. Дві маленькі крапельки в тій річці, що тихо пливли в бік невідомості, дві маленькі крапельки, кожна з них така особлива, але для стороннього вони нерозрізненні в потоці води.

– Пильнуйте, щоб монахині не почали вас навертати до своєї віри, – мовив Воддінгтон, лукаво всміхаючись.

– Їм своїх клопотів вистачає. Та вони цим і не переймаються. Вони такі приязні й добрі, але – не знаю, як це пояснити, – між мною й ними стоїть стіна. Я не знаю чому. Наче вони знають якусь таємницю, що докорінно змінила їхні життя, а я цієї таємниці не достойна. Це не віра, це щось глибше й… значущіше: вони живуть в інакшому світі й ми завжди будемо для них сторонніми. Щодня, коли за мною зачиняються двері монастиря, я відчуваю, що перестаю для них існувати.

– Я так розумію, це зачіпає ваше самолюбство, – відповів він насмішкувато.

– Моє самолюбство… – Кітті стенула плечами. А тоді, знову всміхаючись, ліниво до нього обернулася. – Чому ви мені ніколи не розповідали, що живете з маньчжурською принцесою?

– Що ці старі пліткарки вам нарозповідали? Я певний, що їм гріх обговорювати особисті справи працівників митниці.

– Чому ви так гостро реагуєте?

Воддінгтон відвів погляд вниз, а тоді вбік, через що здався присоромленим. Він злегка знизав плечима.

– Я цим не ділюся. Навряд чи це поліпшить мої шанси на службове підвищення.

– Ви дуже до неї прихильні?

Тепер він підвів погляд, і його негарне маленьке обличчя стало схоже на лице неслухняного школярика.

– Вона заради мене покинула все: батьківщину, сім’ю, безпеку та самоповагу. Вже минуло чимало років, відколи вона пустила все на вітер, щоб бути зі мною. Я відсилав її геть двічі або тричі, але вона завжди поверталася. Я тікав від неї сам, але вона завжди мене знаходила. А тепер я кинув цю безнадійну справу. Мабуть, бути мені з нею до самого скону.

– Напевно, вона таки кохає вас до нестями.

– Досить дивне це відчуття, знаєте, – відповів він, збентежено морщачи лоба. – Я не маю жодного сумніву, що, якби покинув її по-справжньому, вона точно наклала б на себе руки. Не через злобу в мій бік, а від безвиході, бо вона не хоче без мене жити. І це розуміння викликає в мені цікаве відчуття. Такі речі не можуть нічого не важити.

– Але ж важливо саме кохати, а не бути коханим. Людина не має вдячності до того, хто її кохає, – якщо почуття не взаємне, то це швидше тягар.

– Я не знаю, як це – кохати й бути коханим, – відповів він. – Мій досвід лише односторонній.

– Вона й справді принцеса з імператорської родини?

– Ні, це романтичні вигадки монахинь. Вона з однієї дуже знатної маньчжурської сім’ї, але вони, звісно, розорилися в революцію. Та однаково вона дуже поважна пані.

Він сказав це з гордістю, і в очах Кітті загорілася усмішка.

– То що, ви збираєтеся залишатися тут усе життя?

– У Китаї? Так. Що вона робитиме деінде? Коли вийду на пенсію, я куплю маленький будиночок у Пекіні й проведу решту своїх днів там.

– У вас є діти?

– Ні.

Вона зацікавлено на нього глянула. Дивно, що цей маленький голомозий чоловічок із обличчям, як у мавпочки, викликав у чужоземки таку несамовиту пристрасть. Їй було важко сказати, чому те, як він про неї розповідав, попри його недбалість і деяку непоштивість, створювало у Кітті таке сильне враження про глибоку й незвичайну відданість тієї жінки. Її це трохи бентежило.

– І справді звідси далеко до Гаррінгтон-Гарденса, – усміхнулася вона.

– Чому ви це сказали?

– Я нічого не розумію. Життя таке дивне. У мене відчуття, наче я все життя прожила біля качиного ставка й раптом побачила море. Мене це трохи лякає, але й сповнює захватом. Мені не хочеться померти, мені хочеться жити. Я починаю відчувати в собі якусь нову сміливість. Я почуваюся, як той старий моряк, що вирушає на пошуки невідомих морів. Напевно, це моя душа прагне незвіданого.

Воддінгтон задумано на неї глянув. Вона ж невидющими очима дивилася на гладеньку поверхню річки. Двоє маленьких крапельок, які тихо, тихо пливли в бік темного, безмежного моря.

– Можна мені познайомитися з вашою маньчжурською пані? – запитала Кітті, раптом підвівши голову.

– Вона й слова англійською не знає.

– Ви були до мене дуже добрі й багато для мене зробили, може, я б зуміла без слів їй виразити своє дружнє ставлення до неї.

– Якось я по вас заїду й вона пригостить вас горнятком жасминового чаю.

Кітті не стала йому казати, що історія про чужоземне кохання спочатку дивним чином припала їй до душі й маньчжурська принцеса стала для неї символом того, що туманно, але наполегливо її манило. Наче вона якимось таємничим чином належала до містичної землі духа.

55

Але через день чи два Кітті спіткало непередбачене відкриття.

Вона, як завжди, прийшла до монастиря й передусім пішла простежити, щоб діти були вмиті й одягнені. А що монахині були глибоко переконані, що нічне повітря шкідливе, то атмосфера в дитячій була несвіжа, сперта. Після ранкової свіжості Кітті це завжди трохи докучало, тож вона кидалася відчиняти ті вікна, які можна було відчинити. Але того дня їй раптом стало млосно, в голові запаморочилося й вона стала біля вікна, намагаючись опанувати себе. Так погано їй ще не бувало. Вона не змогла стримати нудоту й виблювала. Вона скрикнула й налякала дітей, до неї підбігла старша дівчинка, яка їй допомагала, і, побачивши, що Кітті зблідла й дрижить, зі скриком стала як укопана. Холера! Думка зблиснула перед Кітті, і їй здалося, що по неї прийшла смерть. Її охопив страх, якусь мить вона боролася з мороком, що наче розлився її жилами; а тоді в муках провалилася в темряву.

Розплющивши очі, Кітті спочатку не збагнула, де це вона. Наче лежала на підлозі, але, трохи поворухнувши головою, відчула під нею подушку. Вона не могла згадати, звідки та взялася. Абатиса стояла на колінах поруч, тримаючи біля її носа нюхальні солі, а сестра Сен-Жозеф дивилася на неї. Аж тут вона згадала. Холера! Вона побачила жах на обличчях монахинь. Сестра Сен-Жозеф здавалася величезною, а її обриси – розмитими. Кітті знову