Володимир Лис - Стара холера

це випалила вкрай гнівно й зневажливо. Стояла, здавалося, готова його роздерти. А може, так просто здавалося…

«Що ж гинче сталося?» – болісно подумав.

– Йди собі, – сказав Адам. – Йди і більше не приходь. Між нами все скінчилося.

Жінка в його хаті, ще пару днів тому найдорожча для нього, глузливо і дивилася, і всміхалася. Зовсім інша жінка, ніж він знав досі.

– А що було, Адаме? Що між нами було?

– Все, – сказав Адам. – Все, Катю. В моїй душі було. А тепер меї душі нема.

Вона кинулася й учепилася йому в плечі, сорочку потягла, ледь не роздерла.

– Що, тепер донесеш Федотові? Ну й донось, чортів євнух і збоченець. Ти ж, певно, й не знав ніколи жінки! А я жива, Адаме! Жива… Думаєш, там, на заробітках, Федот святий? Ну й хай. І він погуляє, і я не сама, як його дома нема… Чи тобі розказати, як любов проходить, коли раптом пелена спадає з очей?

Катя щосили штовхнула його й вибігла з хати. Адам ледь не впав, але схопився за стіл. Хатина пливла довкола нього.

Опустився на лавку. Довго не міг нічого міркувати. Злякався, що так буде тепер завше.

Сидів як заморожений. Коли вернулася здатність щось думати й відчувати, не вперше подумав, що він чужий на цьому світі. Чужаниця. Кукіль, а не пшениця.

«Нащо ти мене, Боже, таким створив?»

Адам озирнувся, пошукав того, хто це сказав. Нема нікого. Дідько, певно, заховався десь під стіл чи за піч. Його звідти не добути і страшно добувати. А що б зробив, якби й дістав? Набив би? Зроду-віку й комашку боявся образити, не те що людину. А проти дідька стати й поготів… Раптом зрозумів, що дідько в ньому самому. Його дідько. Тільки відтепер поділений навпіл між ним і тою жінкою.

Бач, не стала ні в чім виправдовуватися. Але й вини своєї не визнала. Виходило, що добре знала його, Адама. Вивчила. І не могла грати й брехати. Те втішило, але ненадовго. На якусь мить.

Адам подумав, що світ відтепер буде геть чорним. Що треба буде навпомацки йти, пробиратися крізь темноту.

Від того страшного вечора він жодного разу не переступав порога її хати.

А ще через пару днів після сварки-розмови побачив увечері, як скрадається тінь до сусідської хати. Як шарпає двері, стукає у вікно, а потім матюкається і йде геть. Каті не було вдома. Навідувався Павлик? А якщо так, то виходило, що Катя ще гірша, що правда те, що говорили на фермі про гулящу медсестру, покійної Патичихи невістку. Він тоді посварився з жінками, мовляв, Катя не така, що на неї безневинну наговорюють. Більше при ньому нічого не казали.

А може, Катя тепер мстилася і собі, і йому.

Вона несподівано ще раз навідалася, десь через тиждень. Стала, як і тоді, на порозі.

– Я тут вареників тобі наварила. З вишнями, як ти любиш…

– Не треба, – сказав Адам. – Я все їдно не їстиму.

– Тре’ Адамчику. Оно який худий, як трясця.

– Нє, – Адам похитав головою.

Вона все ж поставила миску з варениками на стіл. Простягла руку, щоб, здогадався Адам, погладити його по голові. Він відсахнувся.

– Адамчику, Дамчику… – промовила жалібно.

– Я не Дамчик, я Адам.

– Звісно, ти тепер чужий. І простити не можеш. Як з Федотом, то спати мені мона, а з іншими – ні?

– Федот законний твій чоловік.

Вона відступила крок, другий назад.

– Нещасна ти людина, Адаме. Нещасна і, видко, добра. Сторож моралі… Ха!

І пішла до дверей. Адамові хотілося сказати, щоб забрала свої вареники, хай і з вишнями. З вишнями! Та не відважився. Нехай. Свинці чи псові згодує. Чи на ферму дояркам занесе. Ні, на ферму не можна. Спитають, хто їх наробив і зварив.

Катя коло дверей сказала:

– Ти таки мене доконав. Все, з Павликом зав’язано. І з тим, другим, тоже. Чесне слово. Як ми колись казали: хрест на церкві ще й з бамбулькою. Буду вірна чоловікові до гроба. Не дай Біг, мо’ й помремо разом.

– Я й так би не сказав Федотові, – озвався по паузі Адам.

– Ой Господи, ви ж, блаженні, якусь заразу праведності сієте між нами, простими людьми… Ох, Адаме, Адаме… Адамчику-Дамчику…

З тим і вийшла. Тільки коли виходила, Адам зауважив, що на ній нове квітчасте плаття. Що руки відкриті й уже засмаглі. Вдихнув пахощі, які лишила по собі. Йому захотілося плакати. Попросив у Бога сліз, а сліз зновика не було. Не знаходилися, не схотів дати, пожалів Боженька. Хто такий Адам, щоб на нього витрачати сльози? То ж ту рідину й посолити тре’ . Не перший же чоловік на світі Адам, як той, що з Біблії, а навіть в їхніх Тупталах останній, щоб на нього Божу сіль витрачати. Блаженний… Чув уже таке про себе Адам. А який він блаженний? Простий пастушисько.

Адам тернув рукавом те місце, де мали бути сльози, і… взявся їсти вареники. Вони спершу здалися гіркими, потім солоними, ніби Катерина посолила їх своїми слізьми.

«А може, й направду так», – подумав Адам, і тут сльози самі покотилися з його очей.

Їв вареники з вишнями і тихо плакав.

І радів, що Катя-Катерина знову стає для нього Катрусею і Котенятком. Грішним, замурзаним від гріха, але Котенятком. Він дякував Богові, що Той дав йому сльози і повернув грішній жінці її справжнє ім’я! Ще не знав, які випробування його ждуть.

Щоб позбутися найгіркіших, найстрашніших спогадів, які стосувалися Каті-Катрусі, жінки його життя, Адам зачинив скриньку пам’яті й став збиратися, аби теліпатися до Єви – Красної Ружі. До старої потертої сумки вклав дещо з одежини, що згодиться на перших порах. Тоді вклав банку з опеньками, яку недавно приніс Роман, що сам ті гриби й закривав. Поверх поклав Святе Письмо, книжку, яку на пасовиську перечитав уздовж і впоперек і багато разів чудувався написаному – і стражданням Авраама, якого так суворо випробовував Бог, і пригодам праведного Йони, що опинився в череві дивного звіра – кита… І ще багато чому… Книгу тую Адам купив у місті, коло базару, ще десь перед тим, як на їхній сільраді замість червоного повісили синьо-жовтий прапор і почали розвалюватися колгоспи. Коли чоловік, котрий продавав Біблію, назвав ціну, Адамові очі полізли на лоба. Сорок рублів!

Спитав несміливо, чи не мона хоч трохи дешевше.

– Хіба для вас, дядьку, – сказав чоловік. – Бачу, ви людина богомільна, святі заповіді